Місто Боуган - Кевін Баррі

Вовчик розкатав губу і збирався вбити двох зайців:

Спочатку він заб’є Далекозора — той зганьбив його тьолку, Дженні, — це пріоритет. А потім помститься Альбіносу за Мудака.

Вовчик намацав свій шкелп, підняв, зважуючи на долоні й шукаючи точку рівноваги, покрутив, підкинув, піймав.

Ніч настане швидко.

*

А Сліпа Нора у борделі співала:

— Там, де зорі, немов самоцвіти в вінцеві, Коли вечора присмерк вкриває вже-е все…

Старигань Менніон полишив Сліпу Нору, пройшов завулками, подивився, як вечір старішає, а веселощі на Манівцях стають гарячковіші, і купив собі фалафель із візочка на 98-й площі.

Перший же кусень виплюнув, пожбурив просмажену кашку назад одноногому продавцю:

— Я б таке навіть кішці не дав.

Вийшов на набережну, і було йому чомусь тяжко. Дивне відчуття. Назвімо це страхом. Поглянувши на годинник, він рушив до загорож зі скотиною, де від вечірнього аукціону Ярмаркового дня долинав гримучий ритмічний шум. Це там, поза загорожами, Старигань зустрівся з німим малим.

Малий був миршавий здихляк із дальнього краю Пустки, конику по коліна, але з такою зухвалою мармизою і дивним невчитним виразом, який буває в неотесаних болотяних немов.

У Пустці, звичайно, здавна було багато німих. Там часто траплялися безмовні діти — блукали рівниною, складали вуста в абстрактні форми, сумовито квилили на вітровії.

Тепер німий зухвало зміряв Менніона поглядом.

— А ти в нас міцний горішок? — порхнув Старигань. — А худоба де?

Німий малий махнув рукою, скеровуючи Стариганя у темний кут за складами. Там і була припнута велична дика коза.

— І як життя? — спитав Старигань.

Коза показала, що зауважила його присутність, коротко опустивши погляд. Коза на Серпневому ярмарку мусить виглядати старою, побитою життям. Має в ній бути немита велич Великої Пустки.

— Гарну вибрав, малий, — сказав Старигань.

Німий завищав, у глибині Манівців забрехали пси.

Старигань сягнув у внутрішню кишеню піджака, вийняв брикет пресованого зілля й передав малому. Німий жадібно принюхався і знову завищав.

— Та замовкни ж ти, — гарикнув Старигань.

Німий хлопчик посміхнувся. Старигань заніс руку, ніби хотів його вдарити, але німий навіть не стрепенувся, тільки сплюнув собі під ноги. Тоді став навколішки біля кози, притиснув безмовні вуста їй до вуха й тихо застогнав, дивний такий звук, майже квиління, а коза повела очима у відповідь і нахилила голову до Стариганя з майже осмисленою зневагою.

— Чхати мені на старі пустківські забобони, — бурмотнув Старигань, але на нерви це таки діяло.

Німий підвівся і з усією зверхністю пустківського люду пройшов дворами й на легких ногах переплигнув сталеві ворота. Інколи німаки трималися так, ніби інші й нігтя їхнього не варті. Старигань взяв козу за повідок, і тварина напружилася.

— Ходім, — сказав Старигань.

Він поволік козу через склади й дійшов до набережної, де ділові оборудки крок за кроком поступалися веселощам.

Гриміла самба, кружляли Забави.

Козу ввечері витягнуть на високу платформу і пронесуть містом. Коза — символ і дух місця, і боуганці за традицією вітають її, розмахуючи вільшаними гілочками, щоб лунала шелестлива, тривожна мелодія.

Сперечатися не буду: у нас тут, у Боугані, шар цивілізації украй тонкий.

*

Ярмарок перевалив на вечірній пруг, але навіть ошалілий натовп розступався перед Логаном. Підпухлі пики пияків на мить тверезіли, коли вони зауважували поруч бліду високу постать:

Цибатий вийшов на проходку.

Альбінос вийшов на проходку.

Гартнетт… січете?

Глибоку манівцівську ніч розтинали крики й наспіви. Злягання вивалювалося з тіней, наволоч і хвойди обжималися у кожному закутку завулків. Вони насухо терлися одне об одного під повільний ритм троянських дабок, що гриміли зі звукових систем на дахах. Боуганська імла закривала переходи й виходи, ніби хмара непоясненно спустилася на землю, а строкаті міські юрми снували туди-сюди; на вулицях панував великий нездоланний рух, билися пляшки, лунали кпини, бородаті торговці закликали покупців до своїх дурман-наметів у тріскучі гучномовці, істерично релігійні північняки волали слово ТС, чорнявки з Десятисвіту виробляли БПБ на скакалці, дикі дівчата люто цілувалися одна з одною, на нас усіх спадала безкрая, буйна ніч 13-го.

По цілому місту били барабани — тимпани й том-томи, малі й тенорові, боурани та кришки від смітників.

Логан Гартнетт звернув на вулицю де Валери. На ходу посміхався, як хитрий старий єпископ, що вдає, наче побачене його обурило. Але він був не з тих, хто дозволяє карнавальному духу взяти над собою гору, — надто для того аскетичний і вишуканий.

Але ярмаркові ночі все одно сповнювали його меланхолією, бо чи ж він доживе до наступної?

*

А в барі «Козеріг»:

— А були ще ті дюни, куди можна було піти гарного вечора. Ну, влітку.

— Ну, коли була дівка під руку, змія там позапускати.

— Отак поваляєшся у дюнах — і наче на душі легше.

— Пам’ятаєш, Ґанте?

— Ну…

— У ті часи там навіть пайкі не було.

— А зараз там пайкі аж кишить.

— У ті дні пайкі знали своє місце. Кілки тесали у резервації. Ростили свій десяток дітей. На скрипочці грали, по весіллях заробляли. А зараз он Дополем вештаються.

— А пам’ятаєте Атту «Турка» Фолі, який тримав більярдну перед самими дюнами?

— Турка… Турка пам’ятаю.

— А молодняку скільки!

— І дівчат, і хлопців. Літніми вечорами завіси зсували, щоб сонце не сліпило. А пам’ятаєте, як Димополем марширували святенники? Всі ті бабуськи з висолопленими від любові до Тятка язиками?

— І молитви виспівували…

Білолиці проповідники в сутанах по кісточки розмахували кадилом над бруківкою набережної. Жінки бризкали святою водою із пластикових пляшок у формі Суса, а вітровій намагався зірвати з них хустки, ніби сам диявол приходив із Пустки.

— А мені згадується, — завів Ґант, — як у ніч Серпневого ярмарку ми палили гілля акації уздовж Висоток…

— …ми на ті багаття цілий місяць збирали хмиз і гроші.

— Банди молоді крали хмиз один в одного. Так і до кровопролиття доходило, пам’ятаєте?

— Аякже.

— Такі бої бували на 98 сходинках.

— Чудові часи, Ґанте.

— А хто тоді у полісії верховодив? Сержант Таафе?

— Чи не найбільша гнида, яка будь-коли заповзала в це місто з Великої Пустки. Звідки ці Таафе взагалі сюди понаповзали, Ґ.?

— Таафе? З ближнього передгір’я Пустка-Гори. Жили з того, що кіз лупили.

— Тоді за козину шкуру добре платили.

— А незле. Зараз такого вже нема.

— Вже нема.

— Багато чого вже нема.

— Багато чого.

— Ех, постаріли ми.

— Постаріли, так.

— Ех, постаріли.

— Постаріли!

— Ех.

Ґант зіслизнув зі свого табурета в барі «Козеріг», поплентався в куток і