Місто Боуган - Кевін Баррі

*

Поворот, випад убік, фінт, ще випад і поворот наліво, одні завулки переходять в інші, і глибоко в серці боуганських Манівців, у їхньому тихому центрі вдалині від розгулу Ярмарку, прочинилися двері високої панельки — важкі дерев’яні двері у різьблених зображеннях зайців, духів і граків, — і звідти вийшла Маку.

На Маку:

Приталена сукня по коліно зі шкури рисі, боа з лисячого хутра, ритуальний розпис навколо очей, мовби з кутиків вириваються багряні язики полум’я, і пурпурна помада, як удар ножем.

Маку рушила.

Поворот, випад, фінт. Поворот, випад убік, стежки її думок такі ж заплутані, як шляхи Манівців, і такі ж невизначені. Він чекатиме її опівночі в кафе «Альядос». Вона досі не знає, чи прийде.

*

Боуганські достойники зібралися на площі перед Жовтим домом. Надходила коронація кози — головний момент боуганського року, тож зібралися всі знайомі й очікувані обличчя: галантерейник де Бромід, костоправ Фіцсіммонс, протестант Олдертон. Всі вони постаріли й пострашнішали разом. Тоді — рух від набережної, всі голови повертаються, здіймаються радісні вигуки: це Старигань Менніон веде гордовиту козу до площі, і горбань Бальтазар Мері Ґраймз ловить момент для «Месника» під писк блакитного спалаху.

Верещали мартини — мммваааорк! — а з-над серпневого моря наносило теплий дощ, і огрядний купець, стоячи на ящику, нудів ритуальні формули цієї ночі.

— Цієї щасливої миті ми згадуємо своїх полеглих і своїх загиблих — ми, благословенні й наділені любов’ю Тятка, які й цього року ссуть повітря в місті Боуган. Чи ж такі, як ми, не…

Коза цікавила присутніх більше. Навколо Стариганя зібралася юрма, козу вправно оглянули, розсипаючись у компліментах.

— …за звичаєм Серпневого ярмарку, цього величного звіра перед нами притягнув із дикої Великої Пустки, порослої дроком, член клану Менніонів, і тепер, у преславній імлі — нашому проклятті та благословенні — зауважмо, що…

Четверо дебелих синів міста, що працювали на бійні, вийшли наперед і прив’язали козу до платформи на високих палях. Худобу повільно піднесли у нічне небо, загриміли оплески, юрма закричала, заверещала, завищала, і процесія у своїй середньовічній величі рушила до зміїного вигину вулиці де Валери.

Коза і бровою не повела.

*

Вовчик Станнерс вийшов у допільську ніч і зустрівся з Хапком Леніганом, який і повів його заплутаним лабіринтом повз пайківські патрулі на краю дюн.

Вони, парочка ця, скрадалися крізь ніч, як привиди, й лишилися непоміченими.

Нарешті дійшли до певного завулка, й Хапко обережно поклав хлопця у тіні.

— Чекай тут, Вовче. Він сюди виходить подихати з он того стрип-бару, січеш?

— Ти певен?

— Певен.

Вовчик лишився сам і став чекати, підставивши голі груди спекотній імлі, що накочувалася з дивним зеленкуватим дощем.

Намацав кістяне руків’я шкелпу, його вагу.

*

Цибатий роззирнувся по набережній. Вібрація переносних генераторів витягнула з пам’яті спогад з юності. Дизельний присмак — різкий спогад про втрачений час. Боуганська молодь жила від Забави до Забави. Всі шаленіли, і тільки Логан гордовито ніс себе через розваги.

Він усміхався давно знайомим обличчям. Посмішки, які отримував у відповідь, були, як завжди, сповнені страху і пошани, але не тільки. Вони мовби казали…

Ми вижили, Альбіносе. Ми дотягнули до чергового Серпневого ярмарку.

Ще як малим був, Логан Гартнетт не пропустив жодного атракціону в ніч ярмарку. Краєвиди не змінювалися:

Спітнілі рагулі-трудяги з Пустки по черзі гатили молотом по пристрою, що вимірював силу удару.

Старожителі-китайози жбурлялися пятифунтовими купюрами один в одного біля рингу для собачих боїв.

Між нетерплячими суперниками за увагу певної хвойди спалахували сутички, лунали виклики й погрози, старі, як сам боуганський час:

— Кажу ж, пензлюй!

— Твій пензель, ти й пензлюй!

— Кажу, пензлюй!

— Злюй!

Йодлери стояли на ящиках від танжерських помаранчів і пронизливими голосами волали балади про смерть. Групки шанувальників ТС із північняцьких Висоток падали на бруківці на коліна, бралися за руки, молилися проти гріховних боуганських розваг, але були такою ж частиною свята, як і будь-хто інший. Вогні Забав весело жаріли в темряві й освітлювали боуганську набережну. Каруселі крутили юних закоханих у повітрі, дівчачий вереск звивався спіралями і крутився в небі.

Духовий оркестр ходив містом і грав вальси втраченого часу.

Із пайківської рези притягнули звукову систему, примостили на запряженого кіньми воза, врубили рок-платівки.

Транссекс-діва вила міланські арії, стоячи на стовпчику.

На родео восьмирічне дитя з Пустки витримало випробування й загнало на смерть епілептичного коннемарського поні, залунали схвальні крики — перед малим велике майбутнє.

А дівочий вереск крутився й обертався у повітрі.

Вигукували ставки, рахували купюри, плювали в долоні. Були там і пожирачі вогню з Фаро, і пожирачі шпаг із Самоа, і жонглери з Ґелвея. Пайківські бабуськи читали майбутнє з долонь, зір і пісні вітру.

Сумнозвісні брати-дегенерати з пустківського масиву наливали звірозілля за помірну ціну, а полісія дивилася на це крізь пальці, бо кілька ящиків уже відвантажила собі.

Когось підрізали, когось зґвалтували, когось затоптали.

Місто Боуган здіймалося по спіралі дівочих криків, які оберталися в повітрі.

Отоді Логан і натрапив на малого Кантіллона. Він сам-самотою сидів на стіні затоки — рибників сирота з гландами, набряклими від тихої люті. Його освітлювали сліпучі вогні свята, й він дивився на Логана так, ніби звідкись його знав, ось тільки не міг згадати, звідки ж саме.

Посмішка в хлопця була бліда і вбивча.

Логан підвів брову в тихому запитанні, але відповіді не дістав. Він підійшов, але хлопець зістрибнув зі стіни й вирвався трохи вперед у натовпі, крокуючи у тому ж темпі, що й Логан, і так само склавши руки за спиною — зумисне насміхався.

Він, малий Кантіллон, один раз озирнувся й підморгнув, а потім розчинився у юрмі.

— Кажу ж, пензлюй!

— От ти свій пензель і пензлюй!

— Кажу, пензлюй!

*

А Сліпа Нора знову завела своєї давньої пісні:

— Місто злотне бла-аженним хай втіху несе, / Там, де зо-орі немов самоцвіти в вінце-еві…

*

Від ходи нудота в Ґанта розвіялася, а гіркота — ні. Він, патрулюючи, ритуально обходив Манівці та вулицю де Валери та все виглядав її. У його очах вона прослизала на обличчя кожної юної хвойдочки, яку він проминав, і барабани міста Боуган несли і ритм, і послання.

Може, він ніколи не здобуде свободи від… Маку… Маку… Іммакулати.

*

З нагоди свого дев’яностого Ярмарку Манюня Гартнетт стояла перед дзеркалом на повний зріст у своєму номері в «Боуганському гербовому» готелі. На ній були панчішки, пояс для панчішок, корсаж і багряна помада. На