Місто Боуган - Кевін Баррі
— А скажи-но мені ціну за того он паломіно, малий!
У 54-му Ярмарковий день привітав нарід сірим зловісним небом: звичайне таке Імлонебо.
Люто плювався дощ.
Кпив недобрий вітер.
А місто Боуган відкрилося всім прибульцям.
*
Димопіль готувався до найщедрішого на клопоти дня у календарі. Половина світу білого перейде міст, щоб поцмулити дурман-люльку, полоскотати помідори і з’їсти локшини.
Хвойди робили епіляцію.
Макогони вправно перетирали дурман-пасту.
Кухарі кришили перці чилі і прямо з насінням кидали у величезні супниці зі скумбрієвою юшкою, які тягали цілим Дополем і тим забезпечували поживну їжу перед тяжкими трудами.
Нервові хвойди пливли вулицями під шелест нейлону, поправляли пояси для панчіх, поринали в туманні долини власного дешевого запаху.
О, як там самотньо.
*
Такий у місті був звичай — тяжко пити тиждень перед Серпневим ярмарком, і вранці 13-го вулиця де Валери виглядала так, ніби там відбулися бунти.
Порожні міхи вина завалювали всі канави, а при узбіччі діамантами виблискували биті пляшки — боуганські коштовності. У місті чи й лишилася хоч пара очей, що не звисала б на нервах. Ярмарковий день — час нестримних веселощів і сентиментальної музики, корисний клапан, що дозволяв спустити напругу, адже в нашім непростім місті над морем настали непрості часи.
Уздовж берега зводили Забави: випробовували каруселі з підвішеними відерцями, обносили мішками сіна ринги для собачих боїв, витягали на платформу пристрій, що дозволяв виміряти свою силу. Для боїв голіруч готували імпровізовані сцени з барилець елю, корабельних тросів і штахетин. Навколо рингу для родео готували сидіння анфіладою, ринг щедро посипали тирсою. Забави в Боуган з року в рік привозили ті самі клани, що спеціалізувалися на мандрівних карнавалах. Курили вони, як паротяги, ці карнавальники. І, звичайно, чимало карнавальників таки з півострова й походило. Ми-бо з тієї породи, що готові втекти за Забавою світ за очі.
Кін-полісія була повсюди. Уже на світанку вони перегороджували всі виходи з Манівців на доки. Братія з Бригади швидкої допомоги ім. св. Іоанна — аж ось і добрі хлопці! У жилеточках своїх! — готувалася тягати поранених до медтентів. По Манівцях бабуськи відкривали віконниці й вивалювали з горішніх вікон цицьки, згадуючи свої Ярмаркові дні.
Ми в Боугані здавна так кажемо: Ярмарковий день — це день молоді.
Це молодь припадає до нього, як погани.
Серпневий ярмарок…
13-те серпня…
Ми шепочемо цю дату багато місяців, а потім стільки ж оговтуємося після.
*
Логан Гартнетт переступав через коматозні тіла на боуганській набережній. Він чув гамір аукціонів при самому березі: всі давні погрози і кпини продавців коней, що й далі лишалися головним товаром на Ярмарковий день. Він озирнувся на вулицю де Валери — у цю погоду погляд в Альбіноса був різкий і ясний, він оцінював кількість полісії. Він ішов до Манівців. Груди в нього були голі. На ньому були чорні штани до середини литки, строго по нозі, над гівнодавами, які в іспанському Гарлемі носять. На грудях у нього перепліталися бліді шрами, як зморшки на курячій шкірі, — нагадування про замахи, у яких він свого часу зацілів. На поясі в нього звисав церемоніальний кинджал із руків’ям зі слонової кістки.
Коли він звернув на Манівці, повітря, як завжди, змінилося, і він спитав себе, скільки разів у житті пірнав у ці вогкі вузькі завулки, щоб щось із кимось перетерти.
Повітря пахло зіллям, блювотинням і терпким вином.
Кожне перехрестя на Манівцях несло спогади — тут він перепихнувся з хвойдою, тут пустив кров ворогу. За одним поворотом бите скло на землі надало його крокам нуарового звучання. З глибини завулка линуло жовте світло каварні, що відкривалася рано.
У каварні вже зібралося чималенько люду: юнаки, які допізна загуляли з пляшкою, тепер понуро горбилися над акційним сніданком і намагалися допетрати, за скільки можна буде зважитися розкурити першу цигарку дня.
За заднім столиком Дженні Цзинь смоктала сигару над маленькою чорною кавунею.
Логан сів навпроти.
— Що, навіть смажені не наважишся скуштувати, Дженні?
Дівчина опустила долоню на ребра.
— Моє тіло — це, бля, храм сраний.
— І якщо сам за собою не доглянеш…
— …то ніхто інший тим паче не догляне, містере Гартнетте.
Коли підійшла офіціантка, Логан замовив тільки каву й підморгнув Дженні, яка серйозно кивнула, ніби кращого рішення й бути не могло. Хай там як, а сліпучий жовток у яєшні на тарілках з акційним сніданком аж ніяк не заохочував до обжерливості.
— Полісію купила, — сказала Дженні.
— А ціна?
— Здирницька, бля.
— Можу собі уявити.
— Зате вони хоча б відженуть піщаних пайкі.
— Значить, нам цього робити не доведеться, Дженні-любко.
— Принцу Г., звичайно, палець у рот не клади. Цей триматиметься в тилу, коли накотяться уйобки з полісії.
— Таке право лідера, — сказав Логан.
— Як скажеш, Г.
— Може, й тобі час такого повчитися?
Дженні вишкірилася.
— Розклади такі: Ед Леніган каже, що ми або цієї ночі розчистим Вовчикові шлях до Далекозора, або ніколи.
— Прекрасно.
Вони пили кавуню, курили тют. Один до одного вони ставилися насторожено, але приязно. Він знав, що вона звідусюди чекає удару, — доки виростеш у Дополі, навчишся роззиратися навсібіч, — але Стиляг вона не зрадила: Ґантові нікого не виказала.
— Щось тебе у «Го Пі» останнім часом не видко, — сказала вона.
— Тримаю рильце чистим, Дженні. Треба, щоб усе було під контролем.
— Ага, тут не знаєш, за що й хапатися, Г.
— Раз ми вже про це, Дженні… кажуть, дівчата з Манівців зараз їдять у тебе з руки?
— Так кажуть. — Вона невинно видихнула кільце диму.
— А Ґант тебе повсюди прославляє як прийдешнє.
— Якщо Старигань пустився берега й несе маячню, коли зазирає у пляшку, то не моя робота його спиняти.
— Та й моя люба матінка туди само, так же, Джен?
— Ми з Манюнею друзі.
— І не тільки, думаю я. Ніхто ціпочки Джен і пальцем не може торкнутися, так? Мені так сказано.
— А ти хотів спробувати, Альбіносе?
Він посміхнувся.
— Складно тебе не любити, Дженні.
Вона обпекла його своїм найхолоднішим поглядом, а тоді перевела очі на ранкову вулицю за вікном.
— У хлопців зі Стиляг проти тебе немає шансів, так же, Дженні?
Логан підніс кавуню до вуст і потішився гірким смаком. На фотографіях на стінах кафе виднілися боуганські обличчя — суворі погляди на суворих
