Солдати гріху - Анджей Зем'янський
– Напевно, змова, – обережно спробувала постібатися вона.
– Та що б ти знала, – надінспектор майже вигукнув це. – Адже затримання злочинців поліцією – це вже мало не хобі. Ти не звернула уваги на те, що ніхто з найкращих слідчих тут уже не працює? Позбулися Марека Хофмана, Славека Сташевського[4]…
– Змова, – урочисто, похоронним голосом підтвердила дівчина, наче була суддею.
Майхржак глянув на дівчину з посмішкою.
– А ти мила.
– А ти єдиний детектив–одинак, останній справедливий, який бореться на брудних вулицях міста... – дражнилася, хихикаючи, Потоцька. – Старий розводила, який разом із сержантом Макаброю у злодіїв видобуток пиздить!
– А ти… – тепер уже й Майхржак заходився від сміху, – з розшукуваним гангстером у постелі, яку слідча група накрила голяком!
Обидва не могли заспокоїтись. Сміялися так, що в обох були готові покотитися сльози. Епітетів один одному не шкодували:
– Алкоголік!
– Повія!
На щастя, хтось постукав у двері. Сержант, який раніше привів їх до цієї кімнати, потряс головою.
– Це чого вам так весело? Якогось дилера схопили і відібрали у нього всі колеса?
Відповіді він не дочекався, тому роздав їм папки з розподільника і, здивований побаченим, вийшов. Еля Потоцька заспокоїлася перша.
– А знаєш що? Може, зробимо так…
Майхржак із цікавістю глянув на дівчину, відірвавшись від перегляду своєї папки.
– Послухай, весна така класна, а в нас жодних конкретних завдань немає. Ми можемо вдавати, ніби досліджуємо якусь давню справу і їздити по всій Польщі, начебто як ведучи слідство, і влаштувати собі чудові канікули. – Але тут зам'ялася. – Є лише одна закавика.
– Це яка ж? – кинув здивований Майхржак.
– Ми ж повинні будемо якусь стару справу вирішити і когось схопити. Коли ми матимемо якісь результати, від нас відстануть, а ми тоді на канікули.
– А ти знаєш ... – Вийняв він другу сигарету з пачки, – що ця друга заковика вже не існує?
– Як це? – Еля зовсім не розуміла, про що каже колега.
Майхржак спокійно запалив і затягнувся димом. Він помітив попільничку – кришталеву, величезну, наче пристосовану для того, щоб бити соціалістичні рекорди або перевищувати норми паління. Вони й справді опинилися у скансені.
– Тому що в управлінні ми маємо сприяючий нам добрий дух.
Дівчина глянула на нього з цікавістю.
– Ось подивись, який тут дивний збіг. Не далі як учора до мене прийшов старий поліцейський, що вже давно на пенсії. Ми говорили про старі добрі часи та…
– І? – Потоцька так само нічого не розуміла.
– Він розповів мені про одну справу, яку колись вів. Розповів про власні помилки і про те, що зараз слід зробити, щоб вирішити загадку того злочину.
– Ти, звичайно, не запам'ятав ні номера справи, ні розділу, в якому…
– Це несуттєво, – Майхржак розкрив папку, що лежить перед ним. – Ми якраз отримали цю справу з розподільника. З архіву.
Еля мовчки дивилася на колегу. Атмосфера в кімнаті ставала дедалі нереальнішою.
– Що? Я так само не розумію.
– Саме те, що я сказав. Хтось дуже хоче, щоб ми реалізували власні плани.
– І поїхали на канікули, щоби до нас ніхто не чіплявся? – Потоцька ніби розгубилася.
– Ні. Щоб у нас було більше часу для нього.
– Тобто він передбачав це вже вчора? Чи направлення нас сюди, це частина якогось більшого плану?
Потоцька розкрила свою папку і остовпіла. Вийняла звідти один єдиний аркушик, записаний жіночим почерком.
– Хтось...
– Так я тобі одразу скажу: хто, – вона підсунула аркуш Майхржакові, – начальник відділу кадрів. Принаймні офіційно.
Пані Елю, прошу терміново зустрітися зі мною сьогодні о шостій вечора. Думаю, що атмосфера кафе "Старбакс" найбільше сприятиме розмові.
Майхржак інстинктивно відкинувся на стільці і мало не полетів назад. Чорт! Начальниці відділу кадрів не відмовляють.
– Змова, – прошипіла Потоцька, передражнюючи саму себе кілька хвилин тому.
– Явна.
Майхржак піднявся масажуючи спину, що заболіла від несподіваної напруги. Потім дійшов до своєї кинутої картонної коробки і витяг з неї парадний поліцейський кашкет з гербом. Дзеркало, затуманене і покрите темними плямами, висіло над самим умивальником біля входу. Він одягнув кашкет і уважно вивчив власне відображення.
– В бій! Ось саме так має виглядати офіцер польської поліції.
Потоцька також підвелася.
– Може, не треба чіпляти...
Він не дав їй закінчити. Підтягнув дівчину до дзеркала, поставив по стійці "смирно" і вдягнув їй на голову свій кашкет.
– І що? – Здивовано придивилася вона. – Я не схожа на офіцера?
– Але не польської поліції.
– Це чому ж? – Не зрозуміла та.
– Тому що в наших лавах немає негрів, – сказав Майхржак, повільно цідячи слова.
Потоцька намагалася залишатись спокійною. Подібні ситуації вона відпрацювала вже багато разів. Намагалася бути сильною. Швидше за все тому, що через ображену гордість відмовила свого часу батькові, який хотів полегшити їй кар'єру у Варшаві. Там мало бути легше. Ні. Їй хотілося залишитись тут, де народилася.
– Я не негритянка! – Закричала Еля. – Я – полька!
Майхржак знизав плечима і почав пояснювати, наче дитині:
– Одне іншого не виключає.
Йому здавалося, що дівчина зараз вибухне, але та взяла себе в руки і повернулася до нього.
– А якщо й так, то мулатка, а не негритянка.
– Знаєш, все ще якось можна було зрозуміти, якби тебе звали, наприклад, Матабут К'Беле Хайамаму. Тільки ж, курка варена, чорношкірий офіцер польської поліції з ім'ям Ельжбета Потоцька? Це так, ніби ти провокувала здивування і сміялася з оточення.
– Прізвище в мене по батькові.
– Ага. А зараз ти скажеш, що тільки завдяки зв'язку через тамтами наші предки розгромили хрестоносців під Грюнвальдом?
Дівчина сплела руки на грудях і підвелася, широко розставивши ноги. Козирок завеликого кашкета грізно опустився на очі.
– Я з "тих" Потоцьких, – прошипіла вона.
– Ага, і скажи мені, що робив твій прадід, коли мої предки боролися за Польщу? Наглядач гнав його бичем на панщину? Або він узяв лікарняний від сільського шамана, – пожартував Майхржак.
– Расист і чоловічий шовініст в одному флаконі, – відповіла поліцейська.
– Чортівка! Та в тебе ж роги з–під кашкета стирчать, – почула вона замість вибачень.
– Ага. Ще й замшілий клерикал.
– О, чого ні, того ні!
– Зрозуміла, звинувачення забираю.
