Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
Кожному подобається продавець морозива.
Місіс Робінсон дозволяє Барбарі такі походи раз чи двічі на тиждень («У Зоні» не те місце, де кучкуються нарики, принаймні це вона особисто з’ясувала), але вона встановила умови свого дозволу, які неважко було розгадати Брейді. Барабара не мусить ніколи ходити туди сама й уже за годину завжди має повернутися; вони з подружкою мусять брати з собою Оделла. Собакам не дозволено в «ҐоуМарт», а отже, Барбара прив’язує його до дверної ручки надвірного туалету, поки сама з Хільдою заходить до крамнички по морозиво зі смаком винограду.
От тоді-то Брейді, під’їхавши своєю власною машиною, непримітним «субару», і згодує Оделлу смертельний кавалок фаршу. Цей пес великий; він може мучитися цілу добу. Брейді на це сподівається. Горе має потужну властивість передаватися, що чудово висловлено в аксіомі «лайно завше котиться з гори». Що більше болю відчуватиме Оделл, то більше болю відчуватимуть мала негритоска та її брат. Джером передасть це горе жирному екс-копу, чи то Керміту Вільяму Ходжесу, і жирний екс-коп здогадається, що смерть собаки — це його вина, відплата за те, що він надіслав Брейді те ненависне, зневажливе повідомлення. Коли Оделл помре, цей жирний екс-коп зрозуміє…
На півдорозі на другий поверх, дослухаючись до хропіння матері, Брейді застигає, очі вибалушені від раптового усвідомлення.
Жирний екс-коп зрозуміє.
А це вже небезпека, хіба не так? Тому що дії мають наслідки. Саме тому Брейді може мріяти про отруєння всього вантажу морозива, яке він продасть дітлахам, але ніколи не зробить такого. Тобто допоки йому хочеться продовжувати літати поза зоною стеження радарів, а йому поки що хочеться.
Наразі Ходжес не пішов до своїх приятелів у поліцейський департамент з листом, який йому надіслав Брейді. Спершу Брейді був вирішив — це тому, що Ходжес хоче розібратися з ним сам на сам, можливо, спробувати власноруч відстежити Мерседес-Кілера, отримавши вже після виходу на пенсію свою маленьку порцію слави, але тепер він зрозумів що до чого. Навіщо б тому сучому Дет-Пенсу схотілося його відстежувати, коли він гадає, ніби Брейді не хто інший, як просто блазень?
Брейді не може зрозуміти, як Ходжес міг дійти до такого висновку, коли він, Брейді, знав про дезінфектант і сіточку для волосся — подробиці, яких ніколи не повідомляли пресі, але якось же він про них дізнався. Якщо Брейді отруїть Оделла, Ходжес подзвонить своїм приятелям у поліції. Найперше своєму старому напарнику Гантлі.
Гірше того, це може надати людині, яку Брейді сподівався підштовхнути до самогубства, новий сенс життя, що цілком зруйнує саму ідею так мистецьки скомпонованого листа. Це було б абсолютно несправедливо. Підштовхування тієї сучки Трелоні за край було найпотужнішим кайфом у його житті, набагато більшим (з причин, яких він не розуміє чи не переймається ними) за вбивство усіх тих людей її машиною, і йому хотілося повторити це знову. Довести головного слідчого у тій справі до самогубства — який це був би тріумф!
Брейді стоїть на середині сходів, напружено думаючи.
«Жирний мудак усе ще може це зробити, — каже він сам собі. — Вбивство собаки може стати тим самим останнім поштовхом, якого він потребує».
Але насправді він не купується на цю думку, і його голова видає попереджувальне стугоніння.
Він відчуває раптове сильне бажання кинутися назад до підвалу, зайти на «Блакитну Парасольку» і зажадати від жирного екс-копа пояснень, що то за лайно він йому впихує про якісь «неоприлюднені деталі», щоб він, Брейді, міг їх спростувати. Але зробити так було б величезною помилкою. Це скидалося б на прохання, навіть на безпорадність.
Неоприлюднені деталі.
Нахер тебе, засранцю.
Але ж саме я це зробив! Я ризикував власною свободою, я ризикував власним життям, і я це зробив! Ти не можеш забрати в мене моєї заслуги! Це несправедливо!
Знову йому стугонить у голові.
«Ти, тупий членосмоку, — думає він. — Тим чи іншим чином ти за все заплатиш, але не раніше, як помре той собака. Можливо, твій дружок ніґґер помре також. Можливо, вся їхня ніґґерська сім’я помре. А після них ще ціла купа народу. Достатньо, аби те, що трапилося біля Міського Центру, виглядало як пікнік».
Він піднімається в свою кімнату й падає в спідній білизні в ліжко. У голові в нього знову гуготить, руки тремтять (немов це він наковтався стрихніну). Так він лежатиме тут, страждаючи, до самого ранку, якщо тільки не…
Від підхоплюється і повертається назад у коридор. Майже чотири хвилини він стоїть перед прочиненими дверми материної кімнати, потім здається і заходить досередини. Він забирається до неї в ліжко, і біль у голові майже одразу починає зменшуватись. Можливо, це від тепла. Можливо, від її запаху — шампунь, лосьйон для тіла, алкоголь. Мабуть, від усього цього разом.
Вона перевертається. Очі її в темряві величезні.
— О, медовий мій, в тебе знову одна з тих ночей?
— Так.
Він відчуває тепло сліз у своїх очах.
— Маленька Відьма?
— Велика Відьма цього разу.
— Хочеш, щоб я тобі допомогла? — відповідь вона вже знає; вона вже треться об її черево. — Ти так багато робиш для мене, — лагідно мовить вона. — Дозволь мені зробити це для тебе.
Він заплющує очі. Запах алкоголю в її віддиху дуже сильний. Йому все одно, хоча зазвичай він його ненавидить.
— Гаразд.
Вона займається ним швидко та вміло. Це не забирає багато часу. Ніколи не забирає.
— Ось, — каже вона. — А тепер засинай, медовий мій.
Він так і робить, майже миттєво.
Коли він прокидається у вранішньому світлі, вона знову хропе, кучерик волосся прилип до слини в кутику її рота. Він вилазить з ліжка й іде назад до своєї кімнати. У голові у нього ясно. Стрихнінова отрута проти ховрахів уже в дорозі. Коли вона прибуде, він умертвить собаку, і к бісу наслідки. До бісової матері всі наслідки. А як щодо ніґґерів з пристойного району, ще й з білими іменами? Вони не важать. Наступним піде жирний екс-коп, але після того, як він цілком відчує біль Джерома Робінсона й горе Барбари Робінсон, і хіба не начхати, якщо це станеться через самогубство? Важливо
