Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
Він показує їм своє посвідчення, де під фотокарткою, просто на його прізвищі й даних, стоїть червоний штамп ПЕНСІОНЕР. Він не забуває про обережність, кажучи, що ні, поліція не просила його робити цього обходу (останнє, чого йому в світі хотілося б, це щоб котрийсь із його сусідів зателефонував у центр міста, до Марроу-білдінгу[191], і почав питатися про нього), це суто його власна ініціатива. Він сам, врешті-решт, також живе в цьому районі й особисто зацікавлений у його безпеці.
Місіс Мельбурн, вдова, чиї квіти так були зацікавили Оделла, запрошує його в дім на каву й печиво. Ходжес приймає її запрошення, оскільки вона здається самотньою. Це в нього перша справжня розмова з нею, і він швидко усвідомлює, що в найкращому випадку вона ексцентрична особа, а в найгіршому — зовсім злетіла з котушок. Тим не менше, красномовна. З цим він мусить погодитися. Вдова пояснює йому про чорні джипи, які вона спостерігала («Із затемненими вікнами, крізь які нічого не побачити, точно як у “24”[192]») і розповідає про їхні спеціальні антени. Вона називає їх «мітелками» й показує, помахуючи туди-сюди рукою.
— Угу-угу, — киває Ходжес. — Дозвольте, я собі це занотую.
Перегорнувши одну сторінку записника, він записує на новій: «Мені треба вшиватися звідси».
— Це гарна ідея, — каже вона з сяючими очима. — Я тільки хотіла сказати вам, детективе Ходжес, як мені було шкода, коли вас покинула ваша дружина. Вона ж пішла від вас, правда?
— Ми погодилися розлучитися, — відповідає Ходжес з доброзичливістю, якої не відчуває.
— Так приємно познайомитися з вами особисто й дізнатися, що ви тут пильно дивитеся на повні очі. Ще печива?
Ходжес дивиться собі на годинник, закриває записник і підводиться.
— Радо б, але мушу вже йти. Маю домовленість опівдні.
Вона озирає його габарити й питає:
— З лікарем?
— З хіропрактиком.
Вона насуплюється, обличчя перетворюється на горіх з очима.
— Подумайте краще, детективе Ходжес. Ці спиноломи небезпечні. Є люди, що лягали на їхні столи й більше ніколи не могли ходити.
Вона проводжає його до дверей. Щойно він ступає на ґанок, вона каже:
— Я б перевірила ще й того морозивника. Цієї весни здається, ніби він весь час поблизу. Ви вірите, що в морозивній фірмі Льоба перевіряють людей, яких вони наймають кермувати отими їхніми маленькими фургончиками? Я маю надію, що так, бо цей їхній виглядає підозріло. Він може бути підаростом.
— Я впевнений, що їхні водії мають рекомендації, але все одно придивлюся.
— Ще одна гарна ідея! — вигукує вона.
Ходжес уявляє собі, що він робив би, якби вона раптом простягнула довгу коцюбу, як у тих древніх водевілях, і спробувала засмикнути його назад досередини. Йому спливає дитячий спогад: відьма у казці про «Ганзеля й Ґретель».
— А також — я щойно лише про це згадала — я бачила кілька інших фургонів недавно. На вигляд вони ніби розвізні фургони — на них написані назви компаній, але ж будь-хто може підробити назву компанії, як ви гадаєте?
— Таке зажди можливе, — каже Ходжес, спускаючись по сходинках.
— Вам варто також зайти до сімнадцятого номера, — показує вона вниз із пагорба. — Це майже в самому низу Ганновер-стрит. До них часто пізно ввечері приїздять люди й там грають гучну музику. — Вона нахиляється в одвірку вперед, мало не кланяється. — Там може бути якесь кубло. Як оті наркопритони.
Ходжес дякує їй за пораду й важко чалапає через вулицю. «Чорні джипи й той парубок, Містер Смаколик, — думає він. — Плюс якісь розвізні фургони, повні терористів Аль-Каїди».
На протилежному боці вулиці він знаходить татуся, який сидить удома, на ім’я Алан Бовфінгер.
— Тільки не плутайте мене з Ґолдфінгером[193], — каже той, запрошуючи Ходжеса посидіти в одному з садових шезлонгів ліворуч від його будинку, де приємний холодок. Ходжес радо приймає це запрошення.
Бовфінгер розповідає йому, що заробляє собі на життя, вигадуючи тексти для привітальних карток.
— Я спеціалізуюсь на дещо їдких. Як ото, коли на обкладинці читаєш: «З Днем народження! Хто на світі всіх гарніший?», а коли відкриваєш — там усередині шматочок фольги з тріщиною посередині.
— Невже? А яка в цьому ідея?
Бовфінгер піднімає вгору руки, немов беручи слова в лапки:
— Не для вас, але ми вас все одно любимо.
— Доволі недоброзичливо, — дозволяє собі зауважити Ходжес.
— Правда, але в кінці там написано «з любов’ю». Саме завдяки таким речам і продаються картки. Спершу вколоти, потім обійняти. А щодо вашої сьогоднішньої мети, містере Ходжес… чи мені краще називати вас детективом?
— Тепер уже просто містером.
— Я не бачив нічого, окрім звичайного дорожнього руху. Ніяких повільних проїздок, хіба що коли хтось шукав адреси, та фургона з морозивом після закінчення занять у школі. — Бовфінгер пускає під лоба очі. — Ви наслухалися повні вуха від місіс Мельбурн?
— Ну…
— Вона є членом НКРАФ, — каже Бовфінгер. — Це розшифровується як Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.
— Щось пов’язане з погодою? Торнадо, формації хмар?
— Летючі тарілки, — Бовфінгер здіймає руки до неба. — Вона вважає, що вони походжають серед нас.
Ходжес промовляє дещо таке, що ніколи б не злетіло з його губ, аби він усе ще перебував на дійсній службі в поліції і провадив зараз офіційне розслідування:
— Вона вважає, що Містер Смаколик може бути підаростом.
Бовфінгер регоче, аж поки сльози не починають бризкати йому з очей.
— О Боже! — скрикує він. — Той парубок їздить тут уже років п’ять чи й шість, водить свій фургончик, теленькає своїми дзвіночками. Скільки підарів він зажарив за весь цей час, як ви гадаєте?
— Не знаю, — каже, підводячись, Ходжес. — Десятки, мабуть.
Він простягає руку, і Бовфінгер її потискає. Ходжес робить ще одне відкриття про своє пенсіонерське буття: його сусіди — особистості, і вони мають власні історії. Деякі з них навіть цікаві.
