Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
Думка про те, що за ним стежили, наповнює Ходжеса збудженням замість замішання. Якби він міг порівняти автомобілі, що їх помічали «Невсипущі», з тими, які проводять зайву кількість часу на Харпер-ровд…
Й отутечки дзвонить телефон.
— 16 —
— Привіт, містере Х.
— Щось трапилось, Джероме?
— Я під Парасолькою.
Ходжес відкладає свій блокнот. Перші чотири сторінки тепер заповнені невпорядкованими нотатками, наступні три містять написані щільним почерком загальні обставини справи, точно як у старі дні. Він похитується разом зі своїм стільцем.
— І він не зжер твого комп’ютера, я так розумію?
— Та ні. Жодних черваків, жодних вірусів. І я вже отримав чотири пропозиції побалакати з новими друзями. Одна з них з Абіліна[176] в Техасі. Каже, що її ім’я Берніес, але я називаю її Берні. З одним і в кінці. Вона пише пекельно путні речі, і я не можу сказати, ніби мене це не вабить, але вона може бути й охочим до перевдягання в жіноче вбрання продавцем взуття з Бостона, який живе в домі своєї матері. Чоловіче, інтернет — це скринька чудес.
Ходжес шкіриться.
— По-перше, історія, яку я почасти нашкріб, шарячись по тому ж інтернету, і здебільшого від парочки комп’ютерних маніяків з університету. Ви готові?
Ходжес знову хапається за свій блокнот і перегортає його на свіжу сторінку.
— Нумо, вразь мене, — саме такими словами він зустрічав Піта Гантлі, коли той з’являвся зі свіжою інформацією по якійсь справі.
— Окей, але спершу… ви знаєте, що є найкоштовнішим інтренет-товаром?
— Авжеж, ні. — І, думаючи про Джейні Паттерсон, додає: — Я ж традиціоналіст.
Джером регоче:
— Саме так, містере Ходжес. Це частина вашої привабливості.
Сухо:
— Дякую тобі, Джероме.
— Найкоштовніший товар — це приватність, і це є саме те, чим забезпечує «Блакитна Парасолька Деббі» й подібні сайти. Порівняно з ними, Фейсбук схожий на телефон у російській комунальній квартирі 1950-х. Сотні сайтів, що забезпечують приватність, вигулькнули після 11 вересня 2001. Саме тоді уряди різних країн першого світу почали ставати занадто доскіпливими. Влада боїться інтернету, і, чоловіче, вони мають рацію, боячись його. Між іншим, більшість тих ЕП сайтів — ЕП наразі означає «екстремальну приватність» — діють з Центральної Європи. Вони для інтренет-чатів те саме, що Швейцарія для банківських рахунків. Ви ще зі мною?
— Йо.
— Сервери «Блакитної Парасольки» містяться в Олово[177], такому собі боснійському містечку, яке здебільшого уславилося боями биків у 2005-му чи десь тоді. Шифровані сервери. Мова йде про якість на рівні НАСА, це зрозуміло? Відстеження неможливе, якщо тільки Агенція національної безпеки або Кан Шен[178] — це китайська версія АНБ — не розробили якихось суперсекретних комп’ютерних програм, про які ніхто й гадки не має.
«Та якщо й розробили, — думає Ходжес, — вони ніколи не застосовуватимуть їх у таких випадках, як справа Мерседес-Кілера».
— Тут є ще одна фішка, особливо зручна в епоху секстингу[179] і пов’язаних з цим скандалів, містере Ходжес, ви стикалися коли-небудь в неті з таким, що хочете щось роздрукувати — скажімо якусь статтю або зображення в газеті — і не можете?
— Атож, було кілька разів. Клацаєш «друк», а у вікні попереднього перегляду перед подачею на принтер нічого нема, тільки порожня сторінка. Це так дратує.
— Те саме й на «Блакитній Парасольці Деббі», — голос Джерома звучить не роздаратовано; навпаки — захоплено. — Я трішки потеревенив про те та про се з моєю новою подружкою Берні — ну, знаєте, як там погода, які в тебе улюблені гурти, такого типу балачка, — а коли спробував роздрукувати нашу розмову, отримав картинку: губи з притуленим до них пальцем і слово ШШШШ. — Джером промовляє це слово по літерах, просто щоб бути певним, що Ходжес все цілком збагнув. — Розмову таки можна зафіксувати…
«Ще б пак», — думає Ходжес, з любов’ю поглядаючи на швидкі нотатки в своєму блокноті.
— …але ви мусите зробити «скріншот» чи щось таке, що вже вимагає напружити сраку. Вам тепер ясно, що я мав на увазі, говорячи про приватність, авжеж? Там сидять люди, які серйозно до цього ставляться.
Ходжесові ясно. Він перегортує записи в своєму блокноті на першу сторінку і обкреслює одну з найперших нотаток: КМІТИТЬ У КОМП’ЮТЕРАХ (МОЛОДШИЙ 50?)
— Коли клікаєш на стартовій сторінці, отримуєш звичний вибір — ВВЕДІТЬ ІМ’Я КОРИСТУВАЧА або ЗАРЕЄТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ. Оскільки імені користувача в мене не було, я клікнув ЗАРЕЄТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ і завів його собі. Якщо ви захочете побалакати зі мною через «Блакитну Парасольку», я tyron40. Наступне, там треба відповісти на низку запитань — вік, стать, інтереси, такі подібні речі, — а потім ввести номер своєї кредитної картки. Це коштує тридцять баксів на місяць. Я це зробив, тому що вірю в надійність компенсації з вашого боку.
— Твою віру буде компенсовано, синку мій.
— Їхній комп’ютер переварює це приблизно секунд дев’яносто — крутиться «Блакитна Парасолька», а на екрані повідомлення: СОРТІНГ. І потім ти отримуєш список людей з інтересами, подібними до твоїх. Ти просто клацаєш на кількох з них, і вже незабаром теревениш, як з гори котишся.
— Чи можуть люди користуватися цим сайтом для обміну порно? Я знаю, що в їх описі заявлено, що цього не можна, проте…
— Ним можна користуватися для обміну фантазіями, але не зображеннями. Хоча я можу собі уявити, як збоченці — педофіли, краш-фріки[180] і всякі такого роду — можуть використовувати «Блакитну Парасольку», щоб спрямовувати друзів із відповідними смаками на ті сайти, де такого кшталту зображення дійсно доступні.
Ходжес збирається запитати, хто такі ті краш-фріки, але потім вирішує, що йому не хочеться цього знати.
— Отже, невинні балачки здебільша.
— Ну…
— Що «ну»?
— Я бачу, яким чином усякі прибацані можуть використовувати його для поширення своєї дурної інформації. Як побудувати бомбу і всяке таке інше.
— Скажімо, я вже маю користувацьке ім’я. Що робиться після того?
— Уже маєте? — до голосу Джерома знов повернулося збудження.
— Скажімо, вже маю.
— Залежить від того, чи ви його щойно створили, чи отримали від когось, хто бажає з вами поспілкуватися. Ну, якщо він передав вам його по телефону або електронним листом.
Ходжес вишкіряється. Джером, справжнє дитя свого
