Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Тепер вони ловили втікача. Не вбивцю Філіппа Дюрюї, а психіатра, що дременув із міста. І ніщо не свідчило про те, що це та сама людина. Поки не знайдуть остаточних доказів, Фрер, він же Януш, буде тільки свідком злочину. І оголошувати його злочинцем означало бігти поперед воза.
Хоча насправді вони вже запізнилися.
Своєю втечею психіатр уже вирішив свою долю. Хіба ж буде чоловік із чистою совістю тікати від поліції? Читаючи рапорти і звіти, що надходили їй звідусіль, Анаїс у глибині душі весь час проклинала Матіаса. Чому він не довірився їй? Чому не дочекався її в комісаріаті? Вона зуміла б захистити його.
Вона порозкладала папери і зробила перші висновки. Попервах вони подумали, що Фрер поїхав автомобілем. З’ясували, що в нього був автомобіль «Вольво-960» із дизельним двигуном, номер 916 AWX 33. Ні біля хати, ні на стоянці клініки П’єра Жане авта не знайшли. Потім стало відомо, що він подався до аеропорту Бордо-Меріньяк, там зафіксували сигнали його мобільника. Крім того, він узяв у банкоматі дві тисячі євро.
Та цей слід завів їх у глухий кут. Авта біля аеропорту не виявили. Пасажир на ймення Матіас Фрер чи Віктор Януш не реєструвався на жоден рейс літака, що вилітали вдень. Анаїс відразу втямила, що це облуда. Фрер навмисне пустив їх цим шляхом, аби виграти час. Так воно і виявилося. За годину вони знайшли лікаревого мобільника і плаща у смітниці аеропорту.
Відтоді ніяких звісток, ніяких слідів.
Звернення до свідків, як водиться, дало цілу зливу безглуздих, дурнуватих і найсуперечливіших звісток. На жодному контрольному пункті, що були на шляхах, лікареве авто не проїздило. Жоден поліцай і жоден жандарм Матіаса Фрера не бачив. Цілковитий провал на всіх напрямках слідства.
Анаїс анітрохи не сумнівалася: Матіас уже далеко. Принаймні сподівалася на це. Вона й не хотіла затримувати його. Спершу їй треба розібратись у цій справі. Матіас Фрер був причетний до неї, та був лише однією з ланок. У неї залишалися й інші версії. До них і слід було взятися. Вона вже вирішила це. Уранці вона поїде до Ґетарі й побалакає з тим ковбоєм, який згубив пам’ять. Витрусить із нього правду.
18.50.
Не було вже сенсу сидіти в кабінеті. Анаїс підвелася із-за столу і рішуче попрямувала до виходу. Сіла в авто і подалася до кварталу Флемінґ. Сирена. Ліхтар. Ніколи ще на вулицях Бордо не бачили такої кількості поліційних авт і стількох охоронців порядку. Дякую тобі, Януше.
Анаїс рвучко загальмувала. Ось і місце призначення. Кварталу було не впізнати. Поліційні фургони. Службові авта. Машини криміналістів. На вечірку зібралися геть усі.
Вона вимкнула двигуна. Уявила собі, як поліцаї перекидають догори коренем спорожнілий дім. Цю вбогу хату, де ще вчора вона пила шато-лесаж зі звабливим чоловіком. У неї виникло прикре відчуття, неначе чужі люди топчуться по її спогадах.
Поліцаї, що стояли в оточенні, впізнали її й розступилися, пропускаючи до хати. У Фреровій вітальні юрмилися детективи та криміналісти, що скидалися на астронавтів у паперових скафандрах. До неї підійшов Ле Коз і простягнув пару бахіл.
— Надягнеш?
— І так згодиться.
— А якщо там сліди?
— Здурів, еге? Хіба для нас тут є щось цікаве?
Ле Коз мовчки кивнув. Вона наділа лише гумові рукавички. Лейтенант озвався, з повагою зиркаючи на неї:
— Ти мала рацію. Цей чолов’яга — мара якась. Коробки порожні. У хаті жодної особистої речі, жодного документа.
Вона промовчала і ввійшла до кухні. Тут панувала охайність. Бездоганна охайність. Певне, Фрер ніколи не харчувався вдома. Вона відчинила шафки. Тарілки. Ножі, виделки. Каструлі. Харчів геть нема. Щоправда, на одній полиці стояло декілька упаковок чаю. Вона перейшла до холодильника і відчинила двері. Пустка. Тільки надпита пляшка шато-лесажу. Ото вже йолоп. Поставити бордо до холодильника…
З вітальні пролунали кроки, перекриваючи гомін голосів. Анаїс пішла з кухні. Назустріч їй поспішав захеканий Конант.
— Зловили? — запитала вона.
— Ні, але в нас проблеми.
— Які ще?
— Той чолов’яга з вокзалу. Забудько. Патрік Бонфіс. Сьогодні вранці його забили. На березі моря в Ґетарі. Разом із його жінкою.
— Що?!
— Клянуся. Прошили, мов те решето. Поліцаї з Біарріца обіцяли зателефонувати.
Анаїс позадкувала до кухні. Зупинилася біля раковини, ухопившись за неї обома руками. Значить, на шахівниці з’явилася ще одна фігурка. Може, і головна. Хоча, може, і другорядна.
— Є ще одна проблема, — докинув Конант.
— Слухаю.
— Психіатрове авто. «Вольво-універсал». Його знайшли неподалік од берега. Наш лікар якось причетний до стрілянини. До речі, авто його геть подзьобане кулями… Що з тобою?
Анаїс одвернулася від нього і схилилася над раковиною. Відкрила крана з холодною водою і заходилася пити. Увіччю все розпливалося. Кров одпливла від мізків і гупала десь у животі та ногах. Ще трохи — і вона зомліє.
— Фрере… — прошепотіла вона струменеві крижаної води. — У яке лайно ти оце вліз?
Марсель. Вокзал Сен-Шарль. 6.30.
Хоч як це дивно, Фрер почував, що таки відпочив. Він спав, поки їхав із Бордо до Ажена. Спав і від Ажена до Тулузи. На вокзалі в Тулузі подрімав, очікуючи потяга, що відбував опівночі. Потім сів у вагон і спав до самісінького Марселя. Утім, він розумів, що така сонливість — своєрідне зцілення. Утеча від своїх думок. У підсвідомість.
За шибами вікон помалу пропливали будівлі вокзалу. Дивлячись на вкриті памороззю рейки, Фрер відчував, яка холоднеча надворі. Його знову посіли сумніви. Авжеж, Марсель був останнім місцем, де його шукатимуть. Тут він правильно вирішив. Але розслідування обов’язково перекинеться і на це місце. А він зуміє сховатися від патрулів, од поліційних нишпорок і взагалі від усіх, хто знає його в обличчя?
Потяг протяжно зарипів і зупинився. Він прибув із запізненням на півтори години. Фрер обачно зачекав декілька хвилин. І тільки тоді, коли перон заповнили пасажири, він вислизнув із вагона і пірнув у юрму. Сумку він повісив на плече, ноутбука
