Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Перепрошую, кого?

Він мало не зірвався на крик, та пересилив себе.

— Може, він у вас більше не працює. Та торік він був у штаті психіатричного відділення.

— Ох, я вже шість років працюю тут секретарем. І ніколи не чула цього прізвища. У жодному відділенні нашого шпиталю нема і ніколи не було нікого на ймення Матіас Фрер.

— Дякую, пані.

Він закрив кришку телефона. Отож, у нього той самий синдром, що й у ковбоя в стетсонівському брилі. Тільки його легенда складніша і ліпше вигадана. Він мотрійка. Відкрийте першу, побачите другу тощо. Аж дістанетеся до найменшої. Тієї, що існує насправді.

Та це було ще не найгірше.

Віктор Януш. Безпритульного волоцюгу, заарештованого у Марселі за бійку, оголосили в розшук як підозрюваного в убивстві, скоєному в Бордо. Що сталося на вокзалі Сен-Жан уночі з 12 на 13 лютого? Хіба він не спав у своєму кабінеті в клініці? Хіба він тієї ночі не чергував? У нього є свідки. Він виписував рецепти. Здоровкався з охоронцями, коли заходив і виходив. А що, як він непомітно вислизнув із будинку і, скрадаючись в імлі, промикнувся на вокзал? Може, він навіть зіткнувся з Бонфісом на коліях? Оце було майже кумедно… Двоє навіженців з амнезією зустрічаються і не впізнають один одного…

Він поклав папери до наплічника. Узяв ноутбука, де майже два місяці робив нотатки про стан пацієнтів, покидав сякі-такі речі до наплічника і покинув дім, навіть дверей за собою не замкнувши.

За півкілометра до університетського містечка він упіймав таксі. Дав водієві адресу центрального комісаріату поліції. Час оплачувати рахунки. Півтора місяця брехні й облуди. Він не хотів думати, що буде з ним далі. Поки що його турбувало одне. Треба все розповісти Анаїс Шатле. Потім попросити, щоб його госпіталізували. Поклали до його ж таки відділення. І там він нарешті засне.

Провалитися в сон, щоб прокинутися іншою людиною, тобто самим собою. Нехай і в кайданах.

— Капітана Шатле немає.

Перед ним стояв чепурний жевжик у бездоганно пошитому костюмі.

— Можна її зачекати?

— А ви з якого питання?

Фрер завагався. Пояснювати буде задовго. Він вирішив викинути медичного козиря.

— Я психіатр. Опікуюся забудьком із вокзалу Сен-Жан. У мене інформація для капітана. Конфіденційна.

Поліцай недовірливо окинув його поглядом. Мокрий плащ, увесь у листі й глиці. Брудні черевики.

— Вона незабаром буде, — нарешті сказав він. — Сідайте.

Фрер умостився на стільці в коридорі. Він був на другому поверсі головного поліційного управління Бордо, на вулиці Франсуа-де-Сурді. Величезний білий будинок звели нещодавно, він скидався на білий айсберг, що пливе містом. Скільки він зрозумів, на цьому поверсі були розташовані кабінети офіцерів поліції.

У приміщенні не було нікого, хоча зусібіч линув гамір, що свідчив про працю багатьох людей. У нишпорок робочий день у розпалі. Матіас сидів напроти дверей до кабінету Анаїс, над якими висіла табличка з її прізвищем. То була окрема кімната зі скляною стіною, що зараз не була затулена шторами.

Він роззирнувся. Навкруги нікого. Йому спала на думку божевільна ідея. А що як закрастися до кабінету і заглянути до теки зі справою Мінотавра? Прочитати, що саме відомо поліції про Віктора Януша. Дурнувата ідея, та запізно було відмовлятися від неї.

Фрер знов уважно роззирнувся навсібіч. У коридорі так само не було й душі. Він підвівся, наче просто хотів розім’яти ноги, і сіпнув за клямку.

Відчинено.

Він увійшов до кабінету й акуратно зачинив двері. Передовсім опустив штори. Глянув на годинника. Десять по третій. Він дав собі на обшук кабінету п’ять хвилин. Ні хвилини більше. Попри дощ і ранні сутінки, світла вистачало, щоб не запалювати лампи.

Він хутко озирнув приміщення. Типові офісні меблі. Ні на стінах, ні на столі нема нічого, що свідчило б про особистість господині кабінету. Фрер подумав, що його кабінет у клініці так само холодний і невиразний. Він помітив багато місць для зберігання речей. Праворуч металевий стелаж. Напроти шафа із розсувними дверима. І, звісно ж, стіл, захаращений паперами й обладнаний шухлядами.

Йому не довелося довго шукати.

Матеріали, що цікавили його, лежали зверху на столі.

Читати протоколи допитів було ніколи, то він заходився розглядати світлини. Труп у ямі. Бліде татуйоване тіло виснаженого молодика. Чорна бичача голова на в’язах. Жертва неначе виринула із первісної доби, населеної фантастичними істотами, персонажами жахливих міфів. Та фотографування і друк світлин вочевидь були сучасні. Знімок із газети. З рубрики подій. Тільки подія сталася на зорі людства.

Він знову взявся гортати папери. Світлини з моргу. Обличчя Філіппа Дюрюї, звільнене від страшної машкари. Асиметричне, понівечене обличчя. Інша тека. Світлини того ж таки молодика, що зробила поліція після затримання. Підмальовані чорним олівцем очі. У руках табличка з накресленими крейдою числами. Отож убитий уже мав проблеми з поліцією.

Ще теки. Стоси протоколів. Читати нема коли. Аж в останній теці протокол криміналістичної лабораторії про обстеженння місця злочину. Зокрема, аркуш із фотографією відбитків пальців, які виявили в ремонтній ямі. Це відбитки Віктора Януша.

У коридорі пролунали кроки. Фрер завмер. Кроки подаленіли. Він зиркнув на годинника. Йому довелося примружитися, щоб роздивитися стрілки. Шістнадцять по третій. Він уже шість хвилин у кабінеті. Анаїс Шатле зараз прийде. Він ще раз глянув на світлину з відбитками пальців. Йому спала на думку ще одна ідея. Понишпоривши в шухлядах, він знайшов ручку з пером, дістав із неї чорнильного картриджа, витяг із принтера аркуш паперу і ляпнув на нього здорову кляксу. Потім намастив чорнилом усі п’ять пальців і приклав їх до аркуша.

Йому потрібно було порівняти відбитки Віктора Януша з папілярними лініями власних пальців. Тут не потрібно було кликати фахівця, щоб помітити схожість.

Один ідентичний відбиток.

Два ідентичні відбитки.

Три ідентичні відбитки.

Отже, він — Віктор Януш.

Докази цього були в нього перед очима. Неспростовні докази. У голові в нього неначе щось перемкнулося. Він умить змінив первісний план. Злочинцеві нема з чого обирати. У нього вихід один — утікати.

Фрер хутко згорнув аркуша і поклав до кишені. Вставив картриджа до авторучки. Вкинув її до шухляди. Закрив теку, що лежала зверху, і спробував дати сякий-такий лад на столі.

Потім прохилив двері. Упевнився, що в коридорі так само порожньо, і невимушеною ходою попрямував до східців.

— Гей ви!

Матіас ішов коридором.

— Гей!

Фрер зупинився, надав своєму обличчю невимушеного виразу й обернувся. По грудях