💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Бойовики » Жартівники - Мирослав Сивицький

Жартівники - Мирослав Сивицький

Читаємо онлайн Жартівники - Мирослав Сивицький
блоки захисту від ударів зверху й збоку. Ото ж, Грицю, ти б'єш, а я захищаюсь.

— А може навпаки? — починає фліртувати хлопець з новим, молодшим за віком, тренером.

— Тобі ще вчитись і вчитись, аби поставити блок моїм ударам. То ж поки побережи себе.

— Та невже? — не йме віри, що ось таке «курчатко», як він подумки назвав про себе Зоряну, може справді щось йому заподіяти. — Хотів би я це побачити.

— Ще матимеш час.

— Але…

— Все, по розмові! Урок почався, працюй будь ласка, Грицю, працюй, — владно наказала дівчина.

Вона стоїть від хлопця на відстані в якогось півтора метра, спокійна, розслаблена, підперла однією рукою щоку, поклавши другу на пояс і, порівняно зі статурою хлопця, виглядає дівчиськом, правда ладно скроєним й достобіса вродливим, мабуть саме це й збиває з пантелику й Грицько ніяк не наважується зробити перший крок.

— Я не можу, — щиро зізнається і переступає з ноги на ногу.

— Що не можеш?

— Вдарити не можу… ви хоч і тренер, але дівчина, до того ж гарненька, а я страх як люблю гарненьких. Все своє свідоме життя боронив дівчат, а тепер мушу вдарити… Куди бити, чим, як?

— Ну, що ти як шмата! — Зоряна зробила випад і пацнула розпростертою долонею по виду. — Ну ж бо бий, а ні, то вдарю по-справжньому.

— Якщо так — начувайтесь! — він затанцював, роблячи оманливі випади, а тоді б'є збоку по корпусу ногою. Зоряна уникає удару, підсікає опорну ногу, й він, під лункі оплески присутніх, падає на спину. Зірвавшись на ноги, цілиться стиснутим кулаком в обличчя. Вона перехоплює руку, й красивим прийомом перекидає парубка через себе, притримуючи, аби зменшити силу удару від падіння.

— Досить, Грицю, спасибі! — ще після кількох невдалих спроб ударити знизу, зверху, збоку, підсумовує Зоряна й звертається до всіх. — Ось ви мали змогу переконатися, що за досконалого володіння технікою захисту, а це, насамперед повинно стосуватися дівчат, ви зможете при першій же спробі нейтралізувати чи то звичайного хулігана, чи ґвалтівника. Що ж робити далі, ми будемо розучувати… Несторе Григоровичу, що вони ще знають?

— Нічого, окрім способів захисту від ударів збоку та зверху… Правда Григорій, Тарас, Василь, Іван, он і Михайлик ще, знають багато дечого, але безсистемне, шматками. Вони й складуть наш кістяк команди, котра поїде восени на змагання…

Поки Нестор говорив, Грицько, як кішка до горобця, підкрався до Зоряни ззаду й схопив руками за шию. Дівчина блискавично зігнулась, штовхнула тазом, упала на нього згори спиною і за усіма правилами зробила больовий прийом. Хлопець дико, як поранений звір, заричав, щосили замолотив рукою по килимові й замолився.

— Ой, Зоряно, мамцю моя, відпустіть! Досить!

Зоряна красивим акробатичним стрибком звелась на ноги, подала руку й допомогла піднятися з килиму.

— Не жартуй більше!

— Не буду. Прошу вибачити, я повністю визнаю свою провину.

— Яку?

— Що мені ще не під силу розчавити вас. Спасибі за науку! — він наблизився до дівчини, й під гучні оплески поцілував у руку. — 3 цієї миті я визнаю вас як свого наставника.

— Що ж, продовжимо заняття. Стали всі по парах. Тарас, Іван, прошу до мене…

— Успіхів вам! — бажає Нестор. — Бачу, всі тепер переконалися, що Зоряна не лише вчителька танців, але знаючий тренер. Прошу любити й поважати.

— Що ж, любити можна, — кидає репліку Грицько. — От страшнувато бути її хлопцем, а тим більше чоловіком. На цю роль, хіба що ви підішли б Несторе Григоровичу.

— Та ти що Грицю! — заперечує Тарас. — Уяви собі картину, що творитиметься у хаті, коли поміж ними виникне сварка! Ні, чоловіком у нашої Зоряни мусить бути тихе, покірне телятко, таке, як я, наприклад. Скажіть, Зоряно, ви б пішла за мене заміж?

— Це ж так несподівано, — усміхається дівчина. — Треба подумати.

— Подумайте, звичайно, що подумайте… Я — одинак, у мене двоповерхова хата, «Мерседес», а про портрет мій і говорити нічого — Ален Делон!

— Завтра прийду на оглядини, — обіцяє великодушно. — А зараз працюємо…

* * *

— Несторе Григоровичу! — з кінця довгого коридору загукав керівник ВІА, лише він устромив ключа у двері кабінету. — Ви кудись йдете?

— Та ні, прийшов.

— Можна до вас на хвилинку?

— Заходь, Павле.

— Кави хочеш? — ввімкнув Нестор самовар з водою.

— Ні, спасибі, тут така справа… Я помагав Надійці наводити порядок у бібліотеці й наткнувся у журналі «Київ» на добірку поезій Віктора Баранова, й, коли прочитав його вірш «До українців», хвилини зо дві не міг промовити слова… Ви знайомі з творчістю цього поета? Ось тут на шостій сторінці, — Павло подав Нестерові одинадцяте число журналу за 1990 рік. — То не вірш, оголений нерв! Наш національний біль! Дивуюсь, як це ж досить цього вірша не помітили. То як Гімн, як набат, і він має стати щоденною молитвою, як Отче Наш, для кожного українця, він, як попіл Клааса мусить стукати в кожне серце… А під силу це зробити лише пісні! Повірте мені, я, мов корок з роздротованої пляшки, вилетів від Надійки, сів до піаніно й блискавично текст ліг на музику, котра, здається, гучала вже давно в моєму серці, гучала можливо від дня мого народження…

Послухайте, що з того вийшло. Вірш, як на пісню, трохи задовгий, десять куплетів, але викинути нічого не можна, що дуже рідко трапляється… Ось послухайте хоча би оце, — тихо, але натхненно, заспівав Павло приємним баритоном:

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

Добре знаю, що й вам вони не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

— Ну, як вам, Несторе Григоровичу? — Павло замовк, дивився на Нестора, завважував як змінювався вираз його обличчя, коли той учитувався у текст вірша.

— Так, Павле, пісня справді вдала.

— Включимо й до програми святкового концерту?

— Авжеж.

— Тоді я побіг.

У самоварі закипіла вода. Нестор вчинив каву, сів до столу й поклав перед собою журнал. Щодалі читав, то відчував, як тиха творча заздрість пробуджується у душі до цього поета. На одному подихові дочитав…, закрив журнал, незмигно дивився поперед себе й думав, що поетам все таки легше упхати в свої твори актуальну публіцистику, чого не зробиш у белетристиці: доки прозовий твір напишеться, доки дійде до читача, — втратить актуальність. А тут ось кілька віршованих рядків, сторінка журналу чи газети, і вже перо — багнет!

У двері постукали.

— Заходьте.

— От добре, що я тебе, нарешті, спіймав! — Василь Смичак тисне руку. — Така от справа: обласний радіоклуб, на честь

Відгуки про книгу Жартівники - Мирослав Сивицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: