Жартівники - Мирослав Сивицький
— Що Магушці присудили?
— Стратили, — глибоко зітхнула баба Софійка.
— Жорстокою же була ваша служба безпеки.
— Така була пора. Цього вимагав Декалог, кожен, хто прийняв присягу, знав, що і як має робити, й що його чекає у випадку свідомої зради…
— Що ж сталося з дитиною Магушки?
— Хлопчик виріс біля маминої сестри, вивчився, став професором.
— Ви його знаєте?
— Його багато знає. Це — Іллярій Кандиба.
— Що-о?! Пан професор — син поклепачки? А він хоча про це здогадується?
— Ні. Цього до сьогодні ніхто не знав, тепер знає двоє: я і ти. Іллярію відомо, що його маму вбили бандерівці. Її прізвище викарбовано на стелі біля пам’ятника загиблим у другій світовій війні. Там вказано, що загинула від «рук буржуазних націоналістів». Довгий час більшовики підносили її на щит, як «героїню», — це ж усім відома Люба Балабан. Її іменем називали піонерські дружини, згадували на всіх урочистостях з нагоди більшовицьких свят, і лише наприкінці сімдесятих винюхали, що вона довгий час була націоналісткою, і про неї перестали згадувати…
— Несторе Григоровичу! — хряпнувши за собою дверима, в кабінет стрімко ввірвалась Надійка, й, мов на стіну невидиму наткнулась, зупинилась на долю секунди, а тоді, з розпростертими руками, кинулась старенькій на шию і тричі поцілувала.
— Ой, бабо Софійко! Невже це ви? Ну, як ви там у своєму Едемі?
— І ти тут, донечко? — стара докірливо поглянула на онука. — А отой бусурмен, хоч би заїкнувся.
— Він не винен! Я, бабцю, щойно тиждень, як прийшла сюди.
— Що нога?
— Клас! А щодо Нестора — він ґречний і гарний ваш онук.
— Еге ж, хоч до рани прикладай! Вишеньки гудуть, що от-от одружується, а мені хоч би слово сказав…
— Може хоча скажете з ким? — Нестор глипає на бабу й стенає плечима.
— Звичайно скажу, зі старшенькою Петра Прокопового… Його батько, до речі, був у боївці з твоїм дідом… Правда, загинув на тиждень скоріше…
Увійшла Наталка й теж з несподіванки зупинилась біля дверей.
— Прошу любити й жалувати, старшенька Петра Прокопового, — напускає серйозності Нестор, — а це, Наталю, знаменита цілителька баба Соня.
— Бабцю Соню, то ви його бабуся?! А оце і є отой жених, якого ви мені сватали? — зашарілась Наталка.
— Що все це має означати? — на лиці в Нестора деяка розгубленість. — Звідки ви знаєте одна одну?
— Її і Стефцю я знаю от з такісіньких, — баба Соня підняла долоню сантиметрів на тридцять від сидіння канапи.
— Коли наш батько впав зі скирти, і сам Іллярій виявився безсилим, його, через рік поставила на ноги твоя бабуся… Ви давно з дому? — враз, наче щось пригадавши, питає Наталка.
— Вранішнім автобусом.
— Вип'єте кави? З моїм, за вашим рецептом, пляцком?
— Вип’ю, дитинко, й пляцка скуштую… Люблю працьовитих…
— Ну, майбутня жіночко, похвалися перед бабою своїм кулінарним таланом, то дітей наших бавитиме, — сміється Нестор.
— Краще візьми отой столик і перестав сюди, — командує Наталка, — а ти, Надю, дістань цукор, ложечки… Я біжу до себе за пляцком…
— Скажіть, бабо Софійко, — уже сидячи навколо столика за ароматними філіжанками напою, цікавиться Наталка. — Правду кажуть, що ви не справжня його бабця?
— Правда, донечко, Нестор — сирота, й доводиться онуком моєму рідному братові…
— Що на хуторі нового? — змінює напрям неприємної, для себе розмови, хлопець.
— Ой, дитинко, ледь не забула! Скарав Господь твого кривдника Стакана Гавриловича.
— Як це? Був з вигляду здоровий, як бугай.
— Від надміру горілки віддав дияволові душу. Захворів на цукровий діабет… А оце з весни почала чорніти нога…
Сара навколішки мене просила, але я, нехай простить мене Матінка Небесна, не пішла. Завезли в лікарню, а там свою справу знають, — іронічно всміхається Софійка. — Давай на стіл і будуть втинати. Стакан відмовився.
— Чому? — запитала Надійка.
— Він знав, що ампутація нічого не допоможе. Нога не заживе, а продовжуватиме гнити далі… Отож, повернувшись додому, послав одного ранку Сару до крамниці, а сам перехилив пляшку горілки, доповз до криниці й кинувся сторч головою!
«Що ж, — подумки зітхнув Нестор, — і ще й така сторона медалі!»
— Спасибі діти, за гостину, а пляцок твій справді преподобний! — стара підвелась з канапи, повернулась і перехрестилась до образу. — Буду я помаленьку йти, а то автобус останній утрачу…
— Не кваптеся, ми вас відвеземо, — Нестор вийняв зв’язку ключів і подав Надійці. — Збігай у гараж і прижени машину. А ти, Наталю, тим часом покажи бабі наші володіння…
35
Загрузлий у трясовині справ, пов'язаних з відкриттям центру, Іллярій на диво байдуже сприйняв Романове фіаско з одруженням. Бо навіть, десь, у найдальших закапелках душі, відчував невеличке задоволення від того, що мав рацію там, на дачі, коли казав синові, що ця дівчина йому не подарує. Починало тривожити інше, Роман став водити компанію з якимись слизькими типами, й тепер Іллярію залишилось лише терпеливо ждати, коли Ромчик і від них одержить урок, бо ніякі репресивні заходи, як от продаж авто, обмеження в грошах, на нього не впливали.
От і зараз, крізь відчинене вікно кабінету Іллярієві видно, як до Романа, що сидить внизу на лавочці, прямує патлатий, з блудливими очима й синцями попід очі, тип.
«Це ж стовідсотковий алкаш, а, можливо, й наркоман», — подумав професор і вирішив послухати, які ж спільні інтереси пов’язують Романа з оцим нещасним.
— Чим закінчились твої пошуки? — хриплуватим голосом цікавиться прибулець.
— Її ніде нема.
— І в «Зоні ризику»?
— Востаннє бачили її там, ще як в училищі навчалась.
— Може поїхала додому?
— І там її нема. Сказали, що поїхала на роботу за направленням.
— А що в училищі?
— У неї вільний диплом і вони також не знають, де вона…
— Та-ак, — протягнув патлатий. — Кепські твої справи. Не могла вона крізь землю провалитись, правда ж? Але я можу тобі зарадити.
— Яким же чином?
— Зведу тебе з Флібустьєром, його соловейки знайдуть тобі її.
— І в що це мені обійдеться?
— Сто п'ятдесят баксів за пошук. За викрадення й доставку — такса окрема.
— Гаразд.
— Приходь завтра з грошима у «Бістро», о восьмій…
* * *
— Ти
