Жартівники - Мирослав Сивицький

— Заходь.

— Скажи, ти ще любиш свого сина?

— Не виляй, як собака хвостом, і кажи, що тобі треба.

— Сто п'ятдесят баксів.

— І коли ти вже вгомонишся? Мало тобі ще?

— Про що ти?

— Про те, що сам добре знаєш…

— Ти що, підслуховував?

— Вікно ж було відчинене.

— Тим краще.

— Що ти на цей раз збираєшся зробити?

— Нічого. Прагну подякувати за вдалі знімки.

— Битимеш дівчину?

— Та їй голову одірвати мало! Замість Канарів, я маю тухнути в оцій провінційній ямі.

— Сам винен! Я ж тебе, ще там, на дачі застерігав! Чекай, — раптом усміхнувся Іллярій, а тобі кого шкода: Антоніни чи Канарів?

— Таке зморозиш! Антонінами вулиці кишать, а Канари єдині.

— Я би цього не сказав.

— Чого?

— Антоніна поїхала стажуватись у Кембридж, а ти зв'язався з покидьками. А від них одна дорога, знаєш куди?

— Знаю, за грати. Від самої весни, відколи у тебе стався зсув по фазі, ти лише мрієш побачити мене за ґратами.

— Хіба я винен, що тебе туди невпинно штовхає якась сила… Ну, не вийшло з Антоніною, одружися з іншою, хоча б з отією ж Надійкою, і за такою дружиною не пропадеш… Мені, синку, вже не довго топтати ряст, а ти досі не маєш місця у житті. Я у твої роки…

— Наслухався я про твої роки… То даси мені грошей?

— Навіть і не подумаю!

— То як мені до неї свататись, коли навіть не знаю, де вона зараз? — міняє тактику Роман.

— Якби справді для серйозних намірів, я б тобі допоміг.

— Ти-и? — сміється Роман. — Усім відомо, що з отим центром у тебе поїхав дах, і для підтвердження цього факту тобі бракує лише впекти за грати рідного сина. А, зрештою, постій цікаво, як би ти це зробив?

— То моя справа. Але лише за однієї умови. Ти знайдеш у собі мужності визнати, що в першому раунді у вас була нічия, в другому ти програв, а коли не послухаєшся моєї поради, не порвеш з отими покидьками, й таки полізеш на рожен, тебе в третьому — просто нокаутують!

— З якими це ж покидьками?

— Як отой твій новий товариш, — Іллярій кивнув за вікно.

— Тамбовський вовк йому товариш!

— Тоді нащо водишся?

— Я помсти прагну, реваншу. Для досягнення мети всі засоби підходять. Послухай, батьку, — усміхається Роман. — Хочеш заробити сто п’ятдесят баксів?

— У кого, в тебе?

— Еге ж.

— Припустімо.

— Скажи мені її адресу й тобі не доведеться витрачатися.

— Нізащо.

— Тоді дай мені грошей.

— Не дам.

— Ні?

— Ні!

Роман різко розвернувся, хряснув дверима кабінету й пішов шукати матір…

* * *

У цю ранню пору бар «Бістро» ще був напівпорожній, й коли Роман переступив поріг, то зразу відшукав очима серед нечисленних відвідувачів, у дальньому кутку за столиком, патлатого ще з одним кремезним хлопцем.

— Ну що, приніс? — запитав патлатий, як тільки Роман плюхнувся у крісло біля столика.

— Про що мова!

— Знайомся, Герц — права рука Флібустьєра.

— Жора, — подав руку Роман приземкуватому з низеньким чолом, короткою стрижкою і глибоко посадженими очима кремезному парубійкові.

— Тут адреса й телефон, — підсунув вузеньку стрічечку паперу Герц. Роман поклав на стіл конверт. Герц, не перелічуючи заховав у кишеню, підніс угору два пальці й біля столику з'явився усміхнений офіціант.

— Васьок, «Президента», закусон і кльову музику…

Після третьої чарки склали угоду: цієї суботи соловейки нанесуть візит у КСК, а там — Герц навіть руки посукав — є чим поживитися, швиденько роблять свою справу, Жора свою і змиваються. Ця послуга обійдеться ще в п'ятсот баксів. У нього таких грошей зараз нема? Соловейки почекають…

Заледве дочекавшись ранку, Роман з хвилюванням набрав номер телефону контори радгоспу «Вишневий», і, коли трубка озвалась дзвінким мелодійним голосом, ввічливо поцікавився:

— Скажіть, будь ласка, у вашій бібліотеці працює Надійка Сиволапка? Так… Давній й щирий приятель Роман… Що? Та ні… Передайте палкий привіт й нехай зустрічає гостей! — поклав на важіль трубку й задоволене посукав руки.

— Що ж, лапонько, незабаром побачимось!

* * *

— Ой, Надієчко! — влетіла в бібліотеку Стефка. — Тобі отакенний привітик!

— Від кого?

— Ану вгадай? Якийсь Ромчик з Тернограду.

— Що-о? — Надійка, яка стояла на стрем'янці, по-дивному глипнула на Стефку, поклала на полицю книжки й спустилася униз. — Що він конкретного сказав?

— Просив передати, аби чекала на гостей.

— Гостя, чи гостей?

— Гостей… — Стенула плечима Стефка, вражена такою переміною у настрої подруги.

— Де Нестор, ти не знаєш?

— Сперечався з малярами біля входу до казино.

— Ходімо до нього.

— Щось погане з дому пишуть? — пробує перевести розмову на жарт Стефка.

— Навіть дуже!

— Отакої, дитинко! Чому на очах в тебе сльози тремтять? — кепкує Нестор з дещо стурбованого вигляду завжди життєрадісної дівчини.

— Погане з дому пишуть, як каже Стефка, — усміхається силувано. — Мене вичислив мій найліпший приятель Ромчик-Жора й нахваляється приїхати в гості!

— Що ж зустрінемо з хлібом-сіллю.

— Тобі смішки, а вони можуть налетіти будь-коли, навіть сьогодні…

— Хто налетіти, про що ви? — глипає то на одного, то на іншого, зчудована Стефа.

— До нас, Стефцю, цієї суботи збираються навідатись соловейки.

— Звідки ти знаєш, що у суботу? — вже у свою чергу дивується з Нестерових слів Надійка.

— Мене попередив професор. Я ж тобі говорив, що ми з ним стали добрими приятелями…

— Нічого не розумію.

— Хіба забула, що цей чоловік дещо завинив переді мною і тепер старається згладити свій гріх?… Але це вже деталі.

— То що, готувати зустріч? — оживає Надійка й зблискує оком.

— Гідну, дитинко!

— Ось такий, Стефцю, «палкий привіт»! — стріляє двома бісиками у подругу Надійка.

— Якби то знаття… Сказала б, що такої тут нема, й по кіні.

— Ти не винна, у Надійки з цим Ромчиком давні приятельські стосунки, — заспокоює хлопець стривожену дівчину.

— І що тепер буде? — все ще переймається Стефка. — Викличете міліцію?

— Ні! Я вже заручився підтримкою свого доброго приятеля. Колись ми разом служили у Афгані, а зараз він у Триболях командир «Беркуту» й у суботу його загін чергує. Якщо соловейки справді нападуть, викличемо їх на підмогу… А зараз, дітки, йдіть і займайтеся своїми справами. Зберемось увечері й усе конкретно обмізкуємо.

36

У тиху серпневу ніч, над принишклим селом, стомленою спекою землею, крізь навстіж відчинені вікна, лине з танцювального залу пісня у чудовому виконанні солістів гурту «Тихий дощ» Стефанії Шолудяк та Павла Доскоча. У вакханалії спалахів різнобарвних ліхтарів італійської світломузикальної установки, кружляють пари, пливучи на легеньких хвилях такого старого й такого вічно юного