Жартівники - Мирослав Сивицький
Отямившись од шоку, Роман кинувся до свого авто й, тримаючи дистанцію, почав переслідувати джип. Той, виїхавши за межі міста на автостраду, помчався у напрямку Дачного Соціалізму.
Роман їхав за джипом і ламав собі голову, хто оті «іноземки», й звідки у них, студенток училища, таке престижне авто? Інтуїція підказувала що тут щось не так, і острах, який звив холодне кубельце на спині, та тверезий глузд застерігали: «Будь обережним, друже!»
Біля клубу «Зона ризику» джип зупинився, двостулкова брама розчинилася і до авто підійшов добре накачаний коротко стрижений парубок. Відчинив дверці, й, по-джентльменському, подав кожній дівчині руку, допомагаючи вийти з машини. Вони, весело сміючись, перекинулись з ним кількома словами й направились до дверей з яскравим написом «Службовий вхід». У дверях «іноземка» обернулась, поглянула на Романа, що стишивши хід, дивився на все широко розкритими очима, й загадково всміхнулась. Коротко стрижений парубок, перехопив той усміх, скочив за кермо джипа й став з шиком розвертати машину.
«Оба-на! Оце влип! — Роман додав газу й помчався подалі від можливої небезпеки. Поглянув у дзеркало й відчув, як нудотна хвиля страху підкочується до горла, щось гостре зарізало внизу живота — джип висів у нього на хвості. — Оце вже справді вляпався! Аж тепер, друже, ти дожартувався! Для повноти щастя бракує лише побувати в руках амбалів з охорони клубу.»
Він тиснув педаль акселератора, стараючись відірватись від переслідувача, але джип, наче буксиром прив'язаний до його авто, тримався на однаковій відстані. З переляку Роман не знав скільки часу вже тривають гонки, але коли попереду замаячіли будівлі Тернограда, почав відходити. У місті йому знайомий кожен закапелок і він швидко відшиє переслідувача. Однак цього робити не довелось, на першому роз'їзді, так званому «кленовому листку», джип щез з поля зору.
— Господи, ще один жартівник! — нервово засміявся хлопець, зрозумівши, що його ніхто не переслідував і не збирався цього робити — просто їхав собі чоловік у цьому ж напрямку, й тільки. — Та все, друже, мабуть, настала пора попрощатися з усіма жартиками й готуватись до нового життя, котре розпочнеться зразу по весіллі, що призначене на першу суботу, після закінчення петрівки…
32
За безперервними клопотами місяць злетів, як один день.
Оглядаючись назад, Нестор був задоволений: за сприянням Біляка у всіх приміщеннях зроблено ремонт, у майбутньому казино дизайн-група аж зі Львова, клала останні штрихи; вже працювала колективна радіостанція, і з усіх континентів надійшли перші карточки підтвердження радіозв'язку; начальник радіостанції Василь Смичак цвів, як майський крин, оператори готувались до участі в змаганні на здобуття дипломів таких віддалених країн, як Японія і Австралія; двадцятеро дітей учили азбуку Морзе, і, як спостерігачі, полювали на картки-підтвердження; четверо колишніх армійських радистів будували власні індивідуальні радіостанції; кілька фанів не вилазили зі студії звукозапису й перші аудіокасети, продані на ринку, дали прибуток, це дозволило збільшити тиражі й відкрити свій лоток по реалізації; Павло Доскоч — керівник весільного гурту, як виявилось, писав музику на власні слова й, за намаганням Наталки, гурт завершував роботу над випуском свого першого звукового альбому; стартувало два турніри: шаховий і з настільного тенісу, й переможцям, у день державного свята, будуть вручені призи та присвоєні спортивні розряди…
Словом, мертвий дотепер КСК почав подавати ознаки здорового життя.
Здивувало Нестора те, що з вісімдесяти бажаючих займатись у спортшколі, не зважаючи на жорсткі умови, на зростаючі навантаження і об'єм тренувань, жоден, а серед них і п'ятнадцятеро дівчат, не покинули гуртка.
«Що це, справді віяння часу? Чи американські бойовики надихають отих юнаків і дівчат, що, як мовиться, зціпивши зуби, тренуються до сьомого поту?» — із почуттям великого задоволення думав Нестор. Адже, згідно розробленої ним програми, кожен член спортклубу, мусів бути учасником ще одного гуртка: музикального, вокального, танцювального, шахового, літературної студії чи образотворчого мистецтва. І ще: кожен з них мусів, за час навчання у школі, вивчити життєпис не менше півсотні найвидатніших митців, знати їхні твори, якими гордиться людство від епохи царювання єгипетських фараонів й до наших днів. Окрім цього, кожен мав засвоїти ази щоденної етики, вмінню спілкуватися, знайомитися, поводитись на вулиці, в гостях, вміти зустрічати й приймати їх самому… Словом, після дворічного навчання у школі, за задумом Нестора, з них мають виліпитися особистості, а не бездумні автомати із залізними мускулами…
Розділивши учасників школи на три категорії, проводячи двічі на тиждень заняття, він практично не мав жодного вільного вечора, й з нетерпінням ждав повернення з відпусток Надійки та близнючок, маючи намір скинути на їхні плечі тренування загалу. Собі залишить групу тих, що вже дещо знають, вміють і стане готувати команду для участі у спортивних змаганнях на першість району, котрі розпочнуться у листопаді місяці.
У будь-яке приміщення КСК тепер було любо зайти, в безчислених кімнатах, особливо у вечірні години, було людно й гамірно. Та найбільше народу збиралося у спортивних залах: скрипіли й клацали тренажери, доносились гучні виляски по волейбольному м'ячу й захоплені вигуки болільників; плавальний басейн кишів, як риба у неводі, тілами купальників; з сусіднього корпусу, крізь відчинені вікна, доносився гримкіт ВІА Найбільш нетерплячі приходили у спортшколу з усілякими посібниками по кунфу, карате, рукопашному бою, самбо й все допитувались у Нестора, коли ж, нарешті, почнуть займатися «по-справжньому?» Ті, що вже дещо знали, самостійно розучували прийоми захисту від удару ножем, палкою, звільнятись від захвату, на обличчях цвіли усмішки, лунали жарти. З чотирьох хлопців, з якими Нестор зіткнувся у перший день, лише Тарас наступного дня кинув палити й пити, через тиждень до нього приєднався Василь, Михайло й Микола ходили околяса — прийдуть, посидять, подивляться заняття й ідуть геть, оковита ще міцно тримає їх у своїх тенетах.
Вставав Нестор спозарана й сідав за машинку — роман був вже готовий, залишалось тільки передрукувати. То була нудна, рудиментарна робота, якої він страх як не любив і тому передрук посувався дуже повільно — заледве змушував себе на п'ять сторінок. Якось, відповідаючи Зої на запитання, як справи літературні, зронив, що писати ще пишеться, а от передруковувати готове для нього гірше за муки Тантала. Це краєм вуха вчула Стефка, й вибравши слушну нагоду, коли він залишився у кабінеті сам, зайшла до нього зі своєю сестрою.
— Я чула у вас проблеми з твором? — почала прямо з порога й, лукаво скинувши на нього очі, запропонувала. — Пляшку шампанського, дві плитки шоколаду і я вам передрукую.
— Ти це серйозно? — здивувався Нестор, який звик усе робити сам і випустив
