Містер Мерседес - Стівен Кінг
замовкнути з расистськими теревенями.
— Угу.
Друзі Джерома, ті, що чорношкірі, мабуть, називають Цукрові Пригірки
також Вайтвілем, що додає Ходжесу впевненості в тому, що принаймні з
топографією він не помилився.
Оделл зупиняється проінспектувати квіти місіс Мельбурн. Джером відсмикує
його геть, перш ніж пес залишить там свій підпис.
— Ну, як там не є, — продовжує Ходжес, — та його давня пані-подружка має
квартиру в кондомініумі в районі Бенсон-Парк — це Віланд-авеню, Бренсон-
стрит, Озерна авеню, та частина міста.
— Теж гарно.
— Йо. Він приїздить до неї три-чотири рази на тиждень. Пару разів на
тиждень він водить її десь повечеряти або в кіно й залишається в неї на
ніч. Коли так робить, він залишає машину — добру машину, «бімер»[167] —
на вулиці, тому що район там порядний, добре контролюється поліцією, повно отих потужних дугових натрієвих ліхтарів. А ще й парковка там
безкоштовна від сьомої вечора до восьмої ранку.
— Мав би я «бімера», я ставив би його там в якомусь з гаражів і навіть не
думав би про безкоштовну парковку, — каже Джером і знову тягне за шворку.
— Оделл, припини, пристойні собаки не їдять з риштака.
Оделл озирається через плече і пускає одне око під лоба, немов кажучи:
«Звідки тобі знати, що роблять пристойні собаки».
— Ну, в багатих людей іноді бувають дивні уявлення про економію, — мовить
Ходжес, думаючи про пояснення місіс Т. причин, чому вона саме так робила.
— Якщо ви так кажете.
Вони вже майже дійшли до торговельного центру. Спускаючись з пагорба, вони чули дзеленькання морозивного фургона, одного разу зовсім близько, але воно знову затихає, коли водій, Містер Смаколик, прямує до кварталу
новобудов північніше Харпер-ровд.
— Отже, якось ввечері у четвер той парубок, як звичайно, приїздить із
візитом до своєї пані. Він ставить машину, як звичайно — щойно закінчився
діловий день, там повно всякого роду парковочних місць, — і замикає
машину, як звичайно. Вони з його пані йдуть пішки неподалік, до
ресторану, приємно там вечеряють, потім ідуть назад. Його машина стоїть
на тому ж місці, він її бачить, перш ніж вони заходять у дім. Він
проводить ніч зі своєю пані, а коли виходить звідти вранці…
— Його «бімер» сказав бувай-бувай.
Вони тепер уже стоять перед морозивною крамничкою. Поряд з нею стояк для
велосипедів. Джером прив’язує до нього шворку Оделла. Пес лягає, поклавши
голову собі на лапи.
— Ні, — каже Ходжес, — машина стоїть. Йому думається, що це збіса добра
версія того, що насправді трапилося. Він уже майже сам собі вірить. — Але
носом в інший бік, бо тепер вона припаркована на іншому боці вулиці.
У Джерома злітають вгору брови.
— Йо, розумію. Дико, правда? Отже, той парубок іде через вулицю до неї.
Машина на вигляд у порядку, вона міцно замкнена, якою він її й залишив, просто стоїть в іншому місці. Тому перше, що він робить, перевіряє, де
його ключ, і гоп — той так само у нього в кишені. То що ж там, чорти його
забирай, трапилося, Джероме?
— Не знаю, містере Х. Це як з якогось оповідання про Шерлока Голмса, авжеж? Справжня проблема на три люльки[168].
На обличчі в Джерома гуляє легенька посмішка, якої Ходжесу годі
інтерпретувати, і він не впевнений, що вона йому подобається. Це
розуміюча посмішка.
Ходжес видобуває в себе з «Лівайсів» гаманець (костюм — то гарно було, але яке ж це полегшення, знову вбратися в джинси й пуловер з логотипом
«Індіанців»). Вибирає п’ятірку і вручає Джерому.
— Піди купи нам морозива. Я поки поняньчуся з Оделлом.
— Цього не обов’язково робити, він і так слухняний.
— Не маю щодо нього сумнівів, але поки ти стоятимеш в черзі, у тебе буде
час поміркувати над моєю маленькою проблемою. Уяви себе Шерлоком, можливо, це допоможе.
— Окей, — тут вигулькує Тайрон Екстазний Кайф. — Тіки ви тута Шерлок! Моя
є докта Вацсон!
13
На дальнім кінці Ганновер-стрит є скверик. Коли загорається «ЙДІТЬ», вони
переходять вулицю, займають лаву і спостерігають, як зграйка юних
підлітків з розкошлаченим волоссям ризикують своїми життями й кінцівками
в утопленому бетонному скейтборд-треку. Оделл поперемінно позирає то на
тих хлопчаків, то на ріжки морозива.
— Ти сам ніколи отакого не пробував? — питається Ходжес, киваючи на
шибайголів.
— Ні, сар! — Джером відповідає йому диким поглядом. — Моя ж чорний. Моя
проводить час — закидувать м’яча в кружала та ганять по біговій доріжка в
школі! Наші, чорні хлопи, задуже скорі, увсенький світ то зна.
— Мені здавалося, я просив тебе залишити Тайрона вдома.
Ходжес пучкою знімає з ріжка трохи морозива і простягає скрапуючий палець
Оделлу, який живо його очищає.
— Іноді той хлоп просто сам нарисовуєця! — оголошує Джером. І після того
Тайрон пропадає, як і не було. — Нема ніякого того парубка, ні його пані
нема, нема ніякого й «бімера». Ви розказуєте про Мерседес-Кілера.
Ось тобі й навигадував.
— Припустімо, що так.
— Містере Ходжес, ви ведете власне розслідування?
Ходжес обдумує відповідь, і то дуже ретельно, потім повторює свою
попередню фразу:
— Припустімо, що так.
На треку хлопчак падає зі свого скейтборда і підхоплюється з
«асфальтовими болячками» на обох колінах. Один із приятелів об’їжджає
його майже впритул довкола, глузуючи. Хлопчак з «Асфальтовими Болячками»
проводить долонею по одному з закривавлених колін, бризкає віялом
червоних крапель на Хлопчака Глузливця і котиться геть з криками: «СНІД!
СНІД!» Хлопчак Глузливець котиться за ним навздогін, тільки тепер він
Хлопчак Сміхун.
— Варвари, — бурмоче Джером. Він нахиляється почухати за вухом Оделла, потім випрямляється. — Якщо ви бажаєте про це поговорити…
У замішанні Ходжес каже:
— Не думаю, щоб на цьому етапі…
— Розумію, — каже Джером. — Але я справді поміркував над вашою проблемою, поки стояв у черзі, і маю запитання.
— Так?
— Той ваш вигаданий парубок з «бімером», де його запасний ключ?
Ходжес сидить дуже тихо, думаючи, який же меткий цей хлопець. Потім він
помічає цівку рожевого морозива, що стікає з одного боку його вафельного
ріжка, і злизує її.
— Скажімо, він заявляє, що ніколи його не мав.
— Як та жінка, якій належав той «мерседес».
— Так. Саме так, як це було тоді.
— Пам’ятаєте, як я казав про мою маму, що
