Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Браво! — вигукнув Боб майже захоплено. Всі тепер дивилися на нього, і ніхто не бачив Креґа Тумі, який повільно прямував до них. Дуло знайденого ним револьвера вже не було направленим на підлогу.

— Браво, Алберте! Ви поцілили в самісіньку суть! Було й інше знамените зникнення — цілої колонії поселенців на острові, що зветься Роанок[138], проти узбережжя Північної Кароліни, якщо не помиляюся. Всі люди звідти зникли, але залишили по собі сліди вогнищ, безлад у хатинах і купи кухонного сміття. А тепер, Алберте, зробіть наступний крок уперед. Як іще цей термінал відрізняється від нашого літака?

Якусь мить очі Алберта здавалися абсолютно пустими, але потім в них розвиднилося розуміння.

— Персні! — вигукнув він. — Сумочки! Гаманці! Гроші! Хірургічні штифти! Нічого подібного тут нема!

— Правильно, — м’яко проказав Дженкінс. — На сто відсотків правильно. Як ви й кажете, нічого подібного тут нема. Але, коли ми прокинулися в літаку, там такі речі знайшлися, авжеж? Навіть чашка кави і недоїдена данська булочка в кабіні. Еквівалент люльки з тютюном на баку.

— Ви думаєте, що ми перелетіли в інший вимір, так? — спитав Алберт. У голосі його чулося благоговіння. — Просто як у якомусь фантастичному оповіданні?

Голова Дайни схилилася набік, і на мить вона стала вражаюче схожою на Ніппера, собаку зі старих ярликів «Ар-Сі-Ей Віктор»[139].

— Ні, — заперечив Боб. — Я думаю…

— Обережно! — крикнула Дайна. — Я чую якийсь…

Вона спізнилася. Тільки-но Креґ Тумі подолав те заціпеніння, яке його до того стримувало, і почав рухатися, рухався він швидко. Перш ніж Нік чи Браян лише почали розвертатися, він устиг перехопити згином ліктя горло Бетані і вже тягнув її назад. Націливши револьвер їй у скроню. Дівчина зайшлася відчайдушним, пронизливим вереском.

— Я не бажаю її застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений, — прохрипів Креґ. — Доправте мене в Бостон. — Очі в нього вже не були порожніми; вони на всі боки стріляли сповненими переляканої, параноїдальної тямучості поглядами. — Ви мене чуєте? Доправте мене в Бостон!

Браян було зробив крок у його бік, але Нік зупинив пілота, поклавши долоню йому на груди, сам не відриваючись очима від Креґа.

— Спокійно, друже, — шепнув він. — Це не є безпечним. Наш приятель зовсім з глузду зсунувся.

Бетані звивалася під напруженою рукою Креґа.

— Ви мене вдавите! Прошу, перестаньте душити мене.

— Що відбувається? — заплакала Дайна. — Що там?

— Ану припини! — прикрикнув Креґ на Бетані. — Припини смикатися! Ти змусиш мене зробити те, чого я не бажаю робити! — Він притис дуло револьвера їй до скроні. Вона продовжувала вириватися, і Алберт раптом усвідомив, що вона не знає, що в того револьвер — навіть коли він притис їй його до голови, вона цього не зрозуміла.

— Припиніть, дівчино! — різко промовив Нік. — Припиніть відбиватися!

Уперше у своєму свідомому житті Алберт відчув, що він не просто думає як Аризонський Юдей, але, мабуть, отримав і змогу діяти, як той міфічний персонаж. Не відриваючи очей від психопата у светрі під горло, він почав повільно піднімати свій скрипковий футляр. Розчепивши пальці на ручці, він обома руками стиснув шийку футляра. Тумі на нього не дивився; його очі швидко перебігали між Браяном і Ніком, і руки він мав повними справ — і то в буквальному сенсі — зайняті Бетані.

Я не бажаю її застрелити… — знову почав Креґ, та тут його рука підстрибнула, це Бетані збрикнула, своїм задом вгативши йому в промежину. І вмент вчепилася зубами йому в зап’ястя.

— Ой! — заверещав Креґ. — Ой-ой-ой!

Його тиск послабшав. Бетані пірнула йому під руку. В ту мить, як Тумі націлював револьвер на Бетані, вперед з піднятим скрипковим футляром рвонув Алберт. Обличчя Тумі було викривленим у гримасі болю і люті.

— Алберте, ні! — гаркнув Нік.

Помітивши рух Алберта, Креґ Тумі перевів револьвер на нього. Коротку мить Алберт дивився прямо в дуло, і це було зовсім не так, як у будь-якому з його сновидінь чи фантазій. Дивитися в дуло було як дивитися у відкриту могилу.

«Мабуть, я припустився помилки», — встиг подумати хлопець, а тоді Креґ натиснув гачок.

5

Замість пострілу почулося тихеньке «пук» — звук старої духової рушниці «Дейзі», не більше[140]. Алберт відчув, як щось тицьнуло йому в груди під майкою з написом «Гард-Рок Кафе», йому вистачило часу, аби усвідомити, що в нього вистрелили, а тоді він гахнув футляром зі скрипкою Креґа по голові. Солідний, важкий струс віддався йому аж у плечі, і раптом у голові у хлопця прозвучав обурений голос його батька: «Що таке сталося з тобою, Алберте! Не можна так поводитися з дорогим музичним інструментом!»

З футляра пролунало злякане «брязь», це там підстрибнула скрипка. Одна з латунних застібок врізалась Тумі в лоба, і звідти чудернацьким фонтаном линула кров. Потім його коліна підломилися і він зіслизнув перед Албертом додолу, наче якийсь експрес-ліфт. Алберт побачив, що очі в Тумі підкотилися, залишивши тільки білки, Креґ Тумі лежав у нього в ногах, непритомний.

Скажена, але водночас ніби й чарівна думка заповнила на мить розум Алберта: «Боже мій, я ніколи в житті не грав краще!» А потім він зрозумів, що більше не може вдихнути. Він обернувся до інших, кутики його губ підібралися вгору в тонкій, дещо сконфуженій усмішці.

— Здається, мене підстрелили, — промовив Козир Кавснер, а тоді вже світ вицвів до сірих тонів, і вже його власні ноги підломилися в колінах. Він повалився на підлогу поверх свого скрипкового футляра.

6

Непритомним Алберт залишався менше тридцяти секунд. Коли він очуняв, Браян з тривожним виразом ляскав його легенько по щоках. Поряд з Албертом уклякла на колінах Бетані, вона дивилася на нього сяйливими очима, в яких читалося: «О, мій герою!» Позаду неї Дайна Беллмен все ще плакала в колі рук Лорел. Алберт зустрівся поглядом з Бетані й відчув, як його серце — напевне досі ціле — заповнило собою всі груди.

— Аризонський Юдей знов на коні, — промурмотів він.

— Що, Алберте? — перепитала дівчина і погладила його по щоці. Її долоня була чудесно ніжною, чудесно прохолодною. Алберт вирішив, що він закохався.

— Нічого, — промовив він, і тут пілот знову ляснув його по обличчю.

— З тобою все гаразд, хлопче? — питався Браян. — З тобою все гаразд?

— Гадаю, так, — відповів Алберт. — Перестаньте вже мене бити, гаразд? І