Що впало, те пропало - Стівен Кінг
Хто винуватий у тому, що ти опинився тут?
Мабуть, якась частка провини лежала на тому п’яничці, що купив неповнолітньому підліткові кварту віскі, але переважно винуватою була мати, і в усьому цьому було одне позитивне: коли йому оголошували вирок, від саркастичного вигину посмішки не залишилося й сліду. Він нарешті стер його з обличчя матері.
У в’язниці, під час відсидки в карцері (що траплялося щонайменше раз на місяць), Морріс лежав на нарах, заклавши руки за голову й думаючи про четвертий роман про Джиммі Ґолда, гадаючи, чи містяться в ньому всі ті поліпшення, про які він так мріяв, коли закрив «Утікач зменшує оберти». Чи можливо, щоб до Джиммі повернулися його старі надії та мрії? Його колишній вогонь? Ех, якби в нього було хоч два дні! Хоча б один!
Утім, він сумнівався, що навіть Джон Ротстайн зміг би зробити так, щоб подібне повернення колишніх ідеалів виглядало правдоподібним. Судячи зі спостережень самого Морріса (головними прикладами для нього були власні батьки), якщо вогонь згасає, зазвичай він згасає назавжди. І все ж деякі люди справді змінюються. Він пригадав, як одного разу заговорив про таку можливість з Енді Халлідеєм, під час однієї з їхніх численних бесід, які вони вели обідньої перерви. Було це в «Щасливій чашці», що за два кроки від «Книг Гриссома», де працював Енді, і невдовзі після того, як Морріс кинув Міський коледж, вирішивши, що так звана вища освіта, яку там дають, нафіг нікому не потрібна.
— Ніксон змінився, — сказав Морріс. — Старий ненависник комі відкрив торговельні відносини з Китаєм. А Ліндон Джонсон проштовхнув через конгрес Акт про громадянські права. Якщо навіть така стара расистська гієна змогла перефарбуватися, я думаю, можливо все, що завгодно.
— Політики. — Енді скривився, як від поганого запаху. Це був худорлявий хлопець зі стрижкою їжачком, усього на два роки старший за Морріса. — Вони змінюються заради вигоди, а не заради ідеї. Звичайні люди й на таке не здатні. Просто не можуть. Якщо вони відмовляються поводитися належним чином, їх карають. Потім, після покарання, такі кажуть: так, сер, добре — і стають частиною системи, як трутні, якими вони і є. Подивися, що стало з тими, хто протестував проти В’єтнамської війни. Більшість із них зараз живе життям середнього класу. Тлусті, задоволені, голосують за республіканців. Хто відмовився коритися, сидять по тюрмах. Або в бігах, як Кетрін Енн Пауер.
— Як ти можеш називати Джиммі Ґолда звичайним? — вигукнув Морріс.
Енді подивився на нього зверхньо.
— Я тебе благаю. Уся ця історія — одна епічна подорож, викликана ідеєю винятковості. В американської літератури одна мета — створити норму, Моррісе. Це означає, що люди унікальні, і ті, які переступають межу, мають бути усереднені, що й сталося з Джиммі. Він урешті-решт починає займатися рекламою, дідько, а для цієї задовбаної країни важко уявити більш звичайну професію. Ось головна думка Ротстайна. — Він похитав головою. — Якщо тобі хочеться бачити оптимізм, купи собі якийсь любовний романчик від «Арлекіна»[19].
Моррісу здалося, що Енді сперечається з ним переважно через любов до суперечки. За скельцями його ботанських черепахових окулярів палав погляд поборника, але навіть тоді Морріс розумів, чого варта ця людина. Його фанатизм був спрямований на книги як на об’єкти, а не на історії та ідеї, що в них містяться.
Вони обідали разом разів зо два-три на тиждень, зазвичай у «Чашці», іноді навпроти «Гриссома», на лавках Гавернмент-сквер. Під час одного з таких обідів Ендрю Халлідей уперше озвучив наполегливі чутки про те, що Джон Ротстайн нібито продовжує писати, але за заповітом після його смерті всі рукописи мають бути спалені.
— Не може бути! — вигукнув Морріс із щирим болем у голосі. — Вони цього не зроблять! Адже не зроблять, так?
Енді знизав плечима.
— Якщо про це сказано в заповіті, усе, що він написав після того, як перестав світитися, вважай, уже згоріло.
— Ти це сам придумав.
— Щодо заповіту, може, просто чутки, це так, але в книжкових магазинах усі впевнені, що Ротстайн не припиняв писати.
— У книжкових магазинах, — із сумнівом протягнув Морріс.
— У нас є свої джерела інформації, Моррісе. Домоправителька Ротстайна ходить по магазинах, так? І не тільки по продукти. Раз на місяць або на шість тижнів вона їздить у «Вайт рівер букс» у Берліні, це найближче більш-менш велике місто, аби забрати книги, які він замовляє по телефону. Так от, там вона розповіла продавцям, що Ротстайн щодня, з шостої ранку до другої дня, щось пише. Господар магазину розповів про це дилерам на Бостонському книжковому ярмарку, після чого й пішли розмови.
— Свята срака! — видихнув Морріс. Ця розмова відбулася в червні 1976. Останній виданий твір Ротстайна, «Ідеальний банановий пиріг», вийшов друком у 1960. Якщо те, про що говорив Енді, правда, це означало, що Джон Ротстайн писав у стіл протягом шістнадцяти років. Якщо хоча б по вісімсот слів на день, усього це виходило… Морріс не зміг провести розрахунки в голові, але виходило багато.
— Срака, вірно, — сказав Енді.
— Якщо він справді хоче, щоб це все спалили, він — псих!
— Та майже всі письменники божевільні. — Енді трохи подався вперед, посміхаючись, неначе це був жарт. Можливо, таки був. Принаймні він так думав. — Я ось про що думаю. Комусь потрібно влаштувати рятувальну експедицію. А хоч би й тобі, Моррісе. Ти ж його найбільший шанувальник[20].
— Я? Ні! — заперечив Морріс. — Після того, що він зробив із Джиммі Ґолдом!
— Та ну, заспокойся, приятелю. Ти ж не можеш звинувачувати його в тому, що він слідував за своєю музою.
— Можу.
— Ну так укради їх, — сказав Енді, продовжуючи посміхатися. — Назвемо це крадіжкою протесту від імені всієї англомовної літератури. Принеси рукописи мені. Я якийсь час потримаю їх у себе,
