Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Ти вмієш писати? — запитав він з яскравою південною говіркою: ти вмієш пасати? — Я чув, ти вмієш писати.

— Так, я вмію писати, — відповів Морріс. Він помітив, як Оллгуд, не дійшовши до нього, побачив, хто йде поруч із Моррісом, і квапливо перемістився на баскетбольний майданчик у дальньому кінці двору.

— Я Воррен Дакворт. Усі називають мене Даком.

— Я Морріс Бел…

— Я знаю, хто ти. Ти добре пишеш, так?

— Так, — промовив Морріс, не замислюючись, і без зайвої сором’язливості. Те, як Рой Оллгуд несподівано знайшов для себе нове місце, не залишило його байдужим.

— Ти можеш написати лист для моєї дружини, якщо я, типу, скажу, що писати? Тільки словами красивішими?

— Можу й напишу, тільки в мене є одна проблемка.

— Знаю я, яка в тебе проблемка, — видав його новий знайомий. — Якщо твій лист моїй дружині сподобається, якщо після нього вона перестане мене своїми розмовами про розлучення діставати, у тебе більше не буде проблем із цим худим сученям у твоїй камері.

«У моїй камері худий сученя це я», — подумав Морріс, але десь у душі в нього з’явився тонюсінький проблиск надії.

— Сер, я напишу для вашої дружини такого листа, якого вона не отримувала за своє життя.

Дивлячись на могутні руки Дакворта, він згадав одну передачу про природу. У ній розповідали про пташку, яка селиться в пащах крокодилів, де вибирає із зубів рептилій залишки їжі, завдяки чому й виживає.

На погляд Морріса, це була б непогана угода.

— Мені знадобиться папір, — сказав він, подумавши про колонію, де можна було розраховувати не більше ніж на п’ять паршивих аркушів паперу з жирними розводами, схожими на передракові плями.

— Я дістану тобі папір. Дістану все, що потрібно. Ти просто напиши листа й наприкінці додай, що все це говорив я, а ти тільки записував за мною.

— Гаразд. Скажи, що вона найбільше була б рада почути.

Дак задумався, потім засяяв.

— Що вона офігенно трахається?

— Вона про це й так знає. — Тепер замислився Морріс. — Вона колись говорила, що, якби могла, змінила б у собі якусь частину тіла? Яку?

Брови Дака зрушили щільніше.

— Не знаю, вона завжди скаржиться, що в неї дупа занадто велика. Але навіщо про це говорити? Тільки гірше стане.

— Ні. Я напишу, як ти любиш мацати її руками та стискати.

Дак заусміхався.

— Тільки дивись, обережніше там, а то я тебе сам натягну по самі ятра.

— Яку сукню вона любить найбільше? У неї є сукня?

— Ага. Зелена. Шовкова. Їй мати подарувала торік, саме перед тим, як мене прийняли. Вона вдягає її, коли ми ходимо танцювати. — Він опустив очі. — Зараз їй краще на танці не ходити. Але, напевно, вона ходить. Я знаю. Може, я не вмію й імені свого написати, але я не дурень.

— Я можу написати, як сильно тобі хочеться помацати її зад, коли вона буде в цій зеленій сукні, що скажеш? Можу додати, що від думки про це в тебе всередині все палає.

Дак подивився на Морріса таким поглядом, якого Морріс у Вейнсвіллі ще не помічав жодного разу. У ньому була повага.

— Слухай, а непогано!

Але Морріс ще не закінчив. Думаючи про чоловіків, жінки уявляють не лише секс. Секс це не романтично.

— Якого кольору у неї волосся?

— Якого зараз — не знаю. Коли фарбує — каштанове.

Каштанове звучало не надто поетично, принаймні так здавалось Моррісу, але такі речі завжди можна оминути. Йому спало на думку, що це конче схоже на роботу рекламного агентства, коли треба продати товар. Він відігнав цю думку. Виживання є виживання.

— Я напишу, що тобі хочеться побачити, як сонце блищить на її волоссі, особливо вранці, — сказав він.

Дак не відповів. Він дивився на Морріса, зсунувши кущисті брови.

— Що? Не подобається?

Дак взяв Морріса за руку, і на якусь жахливу мить Моррісу здалося, що вона зараз зламається, як суха гілка. «НЕ-НА-ВИД-ЖУ» було витатуйовано на кісточках пальців здорованя. Дак зітхнув.

— Як вірші. Завтра дістану тобі папір. У бібліотеці його повно.

Увечері, коли Морріс повернувся до блоку, відпрацювавши зміну у фарбувальні, його камера була порожньою. Рольф Венціано із сусідньої камери сказав, що Роя Оллгуда забрали до лазарету. Наступного дня Оллгуд повернувся. Під обома його очима темніли синці, на носі стояла шина. Подивившись на Морріса зі свого ліжка, він повернувся на інший бік, обличчям до стіни.

Воррен Дакворт став першим клієнтом Морріса. Протягом наступних тридцяти шести років їх у нього було багато.

Іноді, коли Морріс лежав на спині в себе в камері (на початку дев’яностих у нього вже була одиначка з поличкою зачитаних книг) і не міг заснути, він заспокоював себе спогадами про те, як відкрив для себе Джиммі Ґолда. Це був потужний стовп яскравого світла серед безладної та злої темряви його юності.

Його батьки постійно сварилися, і хоча він зневажав їх обох усією душею, у матері броня проти зовнішнього світу була міцнішою, тому він перейняв від неї саркастичний вигин посмішки і як додаток гордовитий, зневажливий погляд. Крім англійської мови та літератури, за які він отримував вищі оцінки (коли хотів), у школі він вважався невстигаючим, і це не раз доводило Аніту Белламі до сказу з докорами та розмахуванням табелем. Друзів у нього не будо, зате ворогів хоч греблю гати. Тричі його били. Двічі це робили хлопчики, яких просто дратувала його зовнішність, але одного разу — хлопець, у якого на те були більш вагомі причини. Це був височезний старшокласник-футболіст, на ім’я Піт Вомак, якому не сподобалося, як Морріс дивився на його подружку в їдальні під час обідньої перерви.

— На що вирячився, щуреня? — поцікавився Вомак, і за столиками навколо запанувала тиша.

— На неї, — відповів Морріс. Він був наляканий, а коли розум його не був затьмареним, страх зазвичай хоч трохи стримував його, але він ніколи не міг встояти перед аудиторією.

— Краще припини, — ліниво промовив Вомак, даючи йому шанс. Імовірніше, Вомак усвідомлював, що порівняно з його шістьма футами двома дюймами[15] і двомастами двадцятьма фунтами[16] навпроти нього сидить червоногуба шмаркля на паличці п’яти футів семи дюймів[17] зросту та вагою десь жалюгідних фунтів сто сорок[18], і то якщо в одязі. Можливо, він усвідомлював і те, що всі навколо — включаючи його зніяковілу подружку — бачать подібну нерівність.

— Якщо вона не хоче, щоб на неї дивилися, чому так одягається?

Морріс вважав це за