Що впало, те пропало - Стівен Кінг
У 1973, під час лютневих канікул, вона за день прочитала всі три романи про Джиммі Ґолда. І це були його книги, його особисті книги, які вона, не спитавши, узяла з полиці в його спальні. Вони валялися на кавовому столику, коли він увійшов, на «Утікач у справі» — круглий вологий слід від запітнілого винного келиха. Морріс зціпенів, не в змозі вимовити жодного слова, що з ним траплялося лише кілька разів у житті.
Аніта ж навпаки.
— Ти понад рік тільки про це й говорив, тому я вирішила дізнатися, через що весь цей галас. — Вона надпила вина. — У мене тиждень вихідних, тому з’явився час їх прочитати. Я думала, це займе більше дня, але ж тут не такий уже й великий обсяг, чи не так?
— Ти… — Він на мить задихнувся. Потім: — Ти заходила до моєї кімнати!
— Щось ти не заперечуєш, коли я заходжу до твоєї кімнати поміняти постільну білизну або приношу твій одяг, випраний і випрасуваний. Можливо, ти думав, що все це робить фея пральні?
— Це мої книги! Вони стояли на спеціальній полиці. Ти не мала права їх брати!
— З радістю поставлю їх назад. І не хвилюйся, журнали в тебе під ліжком я не чіпала. Я знаю, хлопчикам потрібно… відволікатися.
Він ступив уперед на ногах, які раптом перетворилися на ходулі, і взяв книги в м’якій обкладинці руками, які раптом перетворилися на гаки. На задній обкладинці «Утікач у справі» усе ще відчувався вологий слід від клятого келиха, і він подумав: «Якщо одному тому з трилогії судилося промокнути, то чому це не „Утікач зменшує оберти“?»
— Визнаю, це досить цікаві речі. — Вона заговорила розважливим голосом лектора. — Хоча б тому, що показують дорослішання доволі талановитого письменника. Перші два томи, звичайно, нестерпно нудні, як наприклад «Том Сойєр» нецікавий порівняно з «Гекльберрі Фінном», але в останньому — чого не скажеш про «Гекльберрі Фінна» — видно зростання.
— Останній роман — гидота, — закричав Морріс.
— Не потрібно підвищувати голос, Моррісе. Навіщо так скаженіти. Свою позицію можна захищати й без цього. — І на її обличчі з’явилася посмішка, яку він так ненавидів, така тонка, така гостра. — Ми ж обговорюємо.
— Я не хочу нічого обговорювати!
— Але нам варто це зробити! — вигукнула Аніта, посміхаючись. — Якщо я таки провела день — я не кажу змарнувала день, — намагаючись зрозуміти свого егоїстичного сина, який вважає себе інтелектуалом, а зі школи приносить суцільні «С».
Вона почекала відповіді. Він не відповів. Пастки були всюди. Вона могла заломити його, коли хотіла, і зараз їй цього хотілося.
— Я помітила, що перші два томи розвалюються, майже випадають із палітурок і майже зачитані до дірок. У них багато підкреслень і нотаток, причому деякі з них говорять про зародження — я не скажу про розквіт, ми ж так не можемо сказати, щоправда, принаймні поки що, — кажуть про зародження гострого критичного розуму. Але третій том виглядає майже непрочитаним, і в ньому взагалі нічого не підкреслено. Тобі ж не сподобалося, що з ним сталося, так? Тобі перестав бути цікавим Джиммі, коли він — і, судячи з усього, автор — подорослішав.
— Він продався! — Кулаки Морріса стиснулися. Обличчя запалало й запульсувало, як того дня, коли Вомак привселюдно попер на нього. Але тоді Морріс зумів завдати одного влучного удару, йому захотілося це зробити й зараз. Йому це було потрібно!
— Ротстайн дозволив йому продатися! Якщо ти цього не бачиш, що з тебе взяти?
— Ні. — Посмішка зникла. Не відриваючи від нього погляду, вона подалася вперед і поставила келих на кавовий столик. — У цьому корінь твоєї омани. Хороший романіст не веде своїх персонажів, а йде слідом за ними. Він спостерігає за їхньою появою і записує те, що бачить. Хороший романіст розуміє, що він секретар, а не Бог.
— У Джиммі був не такий характер. Йобаний Ротстайн змінив його! Він перетворив Джиммі на посміховисько! Перетворив його на… на звичайну людину!
Морісу стало млосно від того, як жалюгідно це прозвучало, і його розлютило, що він потрапив на живця до матері й почав захищати свою точку зору, яка зовсім не потребувала захисту, точку зору, яка була очевидною для будь-якої людини, наділеної хоч крихтами розуму й почуттів.
— Моррісе. — Дуже м’яко. — Колись і мені хотілося бути жіночою версією Джиммі Ґолда, як зараз тобі хочеться бути ним. Джиммі Ґолд або ще хтось, схожий на нього, — це усамітнений острів, на якому більшість підлітків чекають, коли дитинство стане зрілістю. Тобі треба зрозуміти — це й Ротстайн нарешті зрозумів, хоча для цього йому знадобилося написати три книги, — що майже всі ми поступово стаємо звичайними людьми. Я теж такою стала. — Вона подивилася навколо. — Інакше, чому б ми жили тут, на Сикоморовій?
— Тому що ти зробила дурницю й дозволила батькові обдерти нас як липку.
Вона здригнулася (удар влучив, зрадів Морріс, до того ж відчутний удар!), але потім губи її знову скривилися в саркастичної усмішці, як папірець, що згоряє в попільничці.
— Визнаю, у чомусь ти маєш рацію, хоча з твого боку негарно мене в цьому звинувачувати, але ти коли-небудь запитував себе, чому він обдер нас як липку?
Морріс мовчав.
— Тому що він відмовився рости. Твій батько — Пітер Пен із черевцем, який знайшов дівчинку вдвічі молодшу за себе, щоб вона була для нього Дзинькою в ліжку.
— Поклади мої книги на місце або викинь їх у смітник, — вимовив Морріс голосом, якого сам не впізнав. Він прозвучав, і це було жахливо, точно, як голос батька. — Мені все одно, що ти зробиш. Я забираюся звідси й повертатися не планую.
— О, гадаю, ти повернешся, — сказала вона й була права, але повернувся він майже за рік, і до того часу мати вже перестала його знати. Якщо коли-небудь знала. — І, як на мене, ти повинен прочитати третій том ще кілька разів.
Останню пропозицію їй довелося вимовити, підвищивши голос, тому що Морріс уже нісся коридором, не бачачи перед собою дороги від почуттів, що охопили його.
— Знайди в собі хоч трохи співчуття! Містер Ротстайн знайшов. Це рятівна сила останньої книги!
Гуркіт дверей, що з тріском зачинилися, обірвав її промову.
Морріс вийшов на вулицю, низько опустивши
