Містер Мерседес - Стівен Кінг
зачитували заповіт, я дізналася, що я єдина спадкоємиця Оллі. Це мусило
відбуватися в перший тиждень грудня. Я спитала в містера Шрона, чи не міг
би він відкласти опис активів і володінь Оллі до січня, бо мені треба
було владнати деяку справу там, у себе в Л.-А. Він погодився. — Вона
впирається в Ходжеса відвертим поглядом своїх блакитних очей, в них
грають іскорки. — Справа, яку я мала владнати, це розлучення з моїм
чоловіком, який був — можу я знову побути вульгарною? — блудливим, обнюханим кокаїном гівнюком.
Ходжес не має бажання ухилятися в ці манівці.
— Ви повернулися до Цукрових Пригірків у січні?
— Так.
— І тоді знайшли цього листа?
— Так.
— Поліція його бачила?
Відповідь він знає, січень був понад чотири місяці тому, але це запитання
треба поставити.
— Ні.
— Чому ні?
— Я вже казала вам! Тому що я їй не довіряю!
Ті іскорки проливаються з її очей, коли вона починає плакати.
8
Вона питається, чи вибачить він її. Ходжес відповідає, що звісно. Вона
зникає, очевидно, щоб опанувати себе і поправити обличчя. Ходжес підбирає
й читає лист, тим часом роблячи невеличкі ковтки кави. Кава дійсно
чудова. От би йому до неї ще парочку печив…
#Шановна Олівіє Трелоні
Я сподіваюся, ви прочитаєте весь цей лист до самого кінця, перш ніж
викинути його геть або спалити. Я знаю, що не заслуговую на вашу увагу, але все одно благаю про неї. Розумієте, я той чоловік, який викрав ваш
«мерседес» і наїхав ним на тих людей. Зараз я палаю так, як може горіти
мій лист, коли ви його спалите; тільки від сорому, й каяття, і скорботи.
Прошу, прошу, прошу, подаруйте мені шанс пояснити! Знаю, я ніколи не
зможу отримати вашого прощення, це зовсім інша річ, і я не це очікую, але, якби я тільки зміг досягнути вашого розуміння, цього було б
достатньо. Чи подаруєте ви мені на це шанс? Прошу. Для публіки я монстр, для телеканалів я чергове джерело кривавих історій, з якими краще
продається рекламний час, для поліції я черговий крутий, якого вони
бажають впіймати і посадити до в’язниці, але ж я також просто людина, точно така, як ви. Ось моя історія.
Я виріс у родині, де панувало фізичне і сексуальне насильство. Мій вітчим
був першим, і знаєте, що відбулося, коли про це дізналася моя мати? Вона
приєдналася до тих розваг! Ви вже припинили це читати? Я вас не ганю, воно огидне, але сподіваюся, що не припинили, тому що я мушу скинути цей
тягар з душі. Не так уже й довго я можу ще «залишатися серед живих», знаєте, я не можу покінчити з життям без того, щоби хтось зрозумів, ЧОМУ
я зробив те, що зробив. Не те щоб я цілком розумів це сам, але, можливо, вам, як «сторонній особі», це вдасться.#
Тут містився Містер Смайлик.
#Те сексуальне насильство тривало, поки мій вітчим не помер від інфаркту, коли мені було 12 років. Мати мені казала, що, якщо я комусь розкажу, то
винним буду сам. Вона казала, що, якщо я покажу загоєні сліди опіків від
сигарет у себе на руках і ногах, і на статевих органах, вона скаже людям, що все те я наробив собі сам. Я був усього лиш дитиною, і думав, що вона
каже правду. Також вона мені розказувала, що, якщо люди мені повірять, тоді її посадять у в’язницю, а мене відправлять до притулку (що, скоріше
за все, було правдою).
Я тримав рота на замку. Іноді «знаний диявол кращий за диявола, якого ти
не знаєш!»
Я дуже погано ріс і був дуже худеньким, бо був надто нервовим, щоб
достатньо їсти, а коли їв, то часто все вибльовував (булімія). Тим самим
і через це з мене знущалися в школі. У мене також розвинулась низка
невро-тичних тиків, таких як поправляння на собі одягу і смикання себе за
волосся (іноді я його виривав жмутами). Через це з мене насміхалися, і не
тільки інші школяри, але також і вчителі.#
Повернулася Джейні Паттерсон, і ось вона знову сидить навпроти нього, п’є
свою каву, але якусь мить Ходжес її ледве зауважує. Він подумки
повертається до тих чотирьох чи п’яти допитів, які він з Пітом проводив з
місіс Т. Він згадує, як вона повсякчас поправляла на собі блузку з
викотом човником. Або осмикувала спідницю. Або торкалася кутиків
стиснутого рота, немов щоб прибирати крихту помади. Або намотувала на
палець завиток волосся і смикала за нього. І таке також.
Він знову повертається до листа.
#Я ніколи не був злим хлопчиком, місіс Трелоні. Я вам присягаюся. Я не
мучив тварин і не бив дітей, які були ще меншими за мене. Я був просто
метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство
так, щоб з мене не насміхалися й не знущалися, але успіху в цьому не
досяг.
Я хотів вступити до коледжу, але так і не зміг. Розумієте, все кінчилося
тим, що я доглядаю людину, яка вчиняла мені насильство! Це майже кумедно, правда ж? У Ма трапився інсульт, можливо, через її пияцтво. Так, вона ще
й алкоголічка, чи то була, поки могла дістатися до крамниці, купувати
собі пляшки. Вона вже потроху ходить, але насправді не дуже. Я мушу
допомагати їй дійти до туалету і підтирати, після того як вона «зробить
свої справи». Весь день я працюю на низькооплачуваній роботі (я розумію, мабуть, це щастя — взагалі мати якусь роботу за такого економічного
стану), а потім приходжу додому і доглядаю її, тому що єдине, що я можу
собі дозволити, це щоб в робочі дні тижня на кілька годин приходила одна
жінка. Отаке погане й дурне життя. Я не маю друзів і жодної можливості
підвищення там, де я працюю. Якщо Суспільство щось на кшталт вулика, тоді
я просто звичайний трутень.
Врешті-решт мене це почало бісити. Мені почало хотітися, щоб хтось
поплатився. Мені хотілося від-дячити ударом цьому світу, щоб змусити світ
дізнатися, що я живий. Ви можете це зрозуміти? У вас коли-небудь
траплялися такі почуття? Скоріше за все, ні, оскільки ви багата і, мабуть, маєте найкращих друзів, яких тільки можна купити за гроші.#
Після цієї репліки знову одне з тих усміхнених личок в темних окулярах, немов щоб сказати: то був просто жарт.
#Одного дня це стало вже просто нестерпним і я зробив
