Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
— Взагалі-то в цьому нема потреби, — сказав я, нахилився до Емми й прошепотів: — Ми повернемося й допоможемо їм. Але в нас є пріоритети.
— Документи, — проігнорувала мене Емма.
— Нема питань, — відповіла Лорейн. — Ходімо в мій кабінет і поговоримо предметніше.
І Емма пішла, і не було способу її спинити, який би не викликав підозр.
За кабінет Лорейн правив стіл і стілець, запхнутий у гардеробну. І щойно вона встигла зачинити за нами двері, як Емма стрибнула на неї й міцно притисла до дверей. Лорейн вилаялася й закричала, кличучи Карлоса, проте одразу ж притихла, коли Емма піднесла до її обличчя руку, що світилася червоним, немов жарина з печі. На блузці Лорейн, у тих місцях, куди Емма приклала долоні, штурхаючи її до дверей, чорніли й курілися відбитки долонь.
У двері постукали, на тому боці хтось щось пробурчав.
— Скажи йому, що все добре, — тихо й жорстко наказала їй Емма.
— Усе добре! — здавлено гукнула Лорейн.
У двері за її спиною застукотіли.
— Повтори.
Лорейн, цього разу переконливіше:
— Іди геть! Я справами займаюся!
Знову буркіт, потім звук кроків, що віддалялися.
— Ви зараз дуже по-дурному робите, — сказала Лорейн. — Ніхто з тих, хто мене обікрав, не лишився живим.
— Гроші нам не потрібні, — заспокоїла її Емма. — Ти відповіси на декілька запитань.
— Про що?
— Ті люди в тій кімнаті. Думаєш, вони твоя власність?
На чоло Лорейн набігла хмара.
— Що вам взагалі потрібно?
— Ті люди. Ті діти. Ти їх купила. Думаєш, вони твоя власність?
— Я ніколи нікого не купувала.
— Ні, ти купила, а тепер ти їх продаєш. Ти работорговець.
— Насправді все не так. Вони прийшли до мене з власної волі. Я їхній агент.
— Ти їхня сутенерка, — виплюнула сердито Емма.
— Без мене вони б повмирали з голоду. Чи їх би забрали.
— Хто забрав?
— Ти знаєш хто.
— Я хочу почути, як ти це кажеш.
Жінка розсміялася.
— Це невдала думка.
— Он як? — Я підійшов поближче. — Чому ж?
— У них скрізь є вуха, і їм не подобається, коли про них тріпаються.
— Мені вже доводилося вбивати витворів. Я їх не боюся, — сказав я.
— Тоді ти ідіот.
— Укусити її? — спитав Едисон. — Мені дуже хочеться. Трішечки.
— Що відбувається, коли вони забирають людей? — Прохання пса я пустив повз вуха.
— Ніхто не знає, — відповіла вона. — Я намагалася розвідати, але…
— Я чомусь не сумніваюся, що ти дуже активно намагалася, — саркастично промовила Емма.
— Вони часом приходять сюди. Скуповуватися.
— Скуповуватися, — повторив Едисон. — Гарне слівце, нічого не скажеш.
— Щоб використати моїх людей. — Вона роззирнулася. Голос знизила до шепоту. — Я терпіти цього не можу. Ніколи не знаєш, скільки людей їм знадобиться, на який час. Але ти даєш їм те, що вони просять. Я б поскаржилась, але… скаржитися не можна.
— На те, що вони тобі платять, ти точно не скаржишся, — презирливо мовила Емма.
— Цього й близько не вистачає, щоб компенсувати те, чому їх там піддають. Коли я чую, що вони наближаються, то стараюся сховати найменшеньких. Їх приводять назад вимученими, зі стертою пам’яттю. Я питаю: «Куди вас водили? Що примушували робити?» Але діти ніц не можуть пригадати. — Лорейн похитала головою. — А потім їм сняться жахіття. Дуже страшні. Продавати їх після такого ой як важко.
— Тебе треба продати. — Емма почервоніла від злості й уся тремтіла. — Хоча за тебе ніхто й півгроша не дасть.
Мої руки стислися в кулаки, і я сховав їх у кишені, від гріха подалі, щоб вони, бува, не налетіли на Лорейн. Вона ще могла бути для нас корисною.
— А що з дивними, яких вони викрадають з інших контурів? — спитав я.
— Їх провозять через вхід у вантажівках. Раніше таке було рідкістю. А тепер усе частіше й частіше.
— Сьогодні теж проїхала така вантажівка? — спитав я.
— Кілька годин тому. Вони тут по всій вулиці автоматників виставили, перекрили її повністю. Цілу виставу влаштували.
— А зазвичай такого не роблять?
— Зазвичай ні. Я думаю, тут вони почуваються в безпеці. Ця доставка, мабуть, була важливою.
«То були вони», — подумав я. Тілом пробіг дрож хвилювання, але його миттєво загасив Едисон, котрий кинувся на Лорейн.
— Звісно, вони тут почуваються в безпеці, — прогарчав він, — серед таких розчудесних зрадників!
Я вхопив його за нашийник і ледве встиг відтягти.
— Угамуйся!
Едисон силкувався вивернутись, і на мить мені здалося, що він зараз хапне мене за руку. Але несподівано він розслабився.
— Ми робимо, що можемо, аби вижити, — просичала Лорейн.
— Ми теж, — сказала Емма. — А тепер розказуй, куди їдуть ті вантажівки. І якщо ти збрешеш чи там виявиться пастка, я повернуся й запаяю тобі ніздрі. — Один розпечений палець вона піднесла до самісінького кінчика носа Лорейн. — Згода?
Я цілком міг собі уявити, як Емма це робить. Вона зараз черпала почуття з глибокої криниці ненависті, яку я ще ніколи не бачив у ній повністю відкритою. І хоча в таких ситуаціях, як ця, вона приносила користь, але разом з тим було в ній і щось лячне. Думати про те, на що Емма здатна, якщо в неї буде відповідна мотивація, мені не хотілося.
— Вони їдуть у свою частину Акра. — Лорейн відвела голову подалі від розжареного Емминого пальця. — Через міст.
— Який міст? — спитала Емма, підносячи палець ближче.
— У горішньому кінці Кіптявої вулиці. Але перейти його навіть не намагайтесь, якщо вам дорогі ваші голови, бо їх з вас знімуть і настромлять на палі.
Я зрозумів, що більше ми з Лорейн нічого важливого не витягнемо. Тепер треба було вирішувати, що з нею робити. Едисон хотів її вкусити. Емма жадала своїм до білого жару розпеченим пальцем вивести в неї на лобі літеру «Р» — таврувати на все життя як работорговця. Але я переконав їх не робити ні того, ні того, і натомість ми заткнули їй рота плетеним шнуром від штор і прив’язали до ніжки письмового стола. Ми вже збиралися залишити її в такому вигляді, коли мені спало на думку останнє, про що я хотів би дізнатися.
— Ті дивні, яких
