Чужа гра - Сергій Ухачевський

До речі, на два дні приїздять п’ятнадцятеро дівчат, з якими зможуть відвести душу ті, хто не побоїться вбити людину… Зрештою, можете відмовитися.

Зараз усім здається, що це легко. Але вам доведеться це робити голіруч. Ви повинні відчути конвульсії тіл… Тому сьогодні не було сніданку, — посміхнувся. — Потім буде неприємно прибирати блювоту разом із трупами…

— Особисто я відмовляюся, — вирішив Валентин. — Мені огидно навіть думати про це.

— Є ще відмовники? — обвів поглядом клас. — Ще не пізно…

Валентин озирнувся. Мишко Астаф’єв беземоційно дивився у вікно. Сашко зосереджено чистив скріпкою нігті. Інші були очевидно розгубленими.

— Одноголосно, — засміявся Володя. — Кіркуєв — до мене в кабінет; інших чекають інструктори!

У кабінеті Нарочицький налив коньяку.

— Правильно зробив, — сказав. — Ти не повинен вбивати — повинен давати накази, тест пройшов.

— Ви справді вбиваєте бомжів? — поцікавився байдуже.

— Коли треба людей натягати на вбивство. Але не по п’ятнадцять чоловік — де їх набрати?

— Ти просто лякав пацанів?

— Все, що ми тут робимо, не дурниці. Я вже можу сказати, хто з твоїх хлопців стане вбивати.

— Астаф’єви.

— Про них годі й говорити. Де тільки таких відкопав?

— В’язничні корешки…

— Зможуть вбити Петя, Заєць і Джинжа. Перший тому, що захоче трахнути курву. Двоє інших — через страх перед нами.

— Що буде з тими, хто відмовиться?

— Вони працюють у різних підвалах. Інструктори жалісливо подивляться на курсантів і погодяться вбити самі. Направду бомжі підсадні. Хлопці вийдуть з підвалів, уважаючи, що викрутилися, що не взяли на себе гріха, але разом з тим не спасували перед іншими.

— Да-а, — здивовано протягнув Валентин.

— Після занять отримаєш на кожного компромат, фото, де пацани зі зброєю, з убитим бомжем. До всього будеш знати їхні можливості, слабкі сторони…

Тепер ти наш компаньйон, оскільки довів лідерство. Далі працюємо разом: останнім буде тест виживання; твоїх піхотинців «візьмуть» на справі менти. Їх будуть мордувати у камерах зеки, на допитах відбивати нирки… Побачимо, хто на що здатний.

Через півгодини Нарочицькому доповіли, що вбито семеро бомжів.

Зима прийшла несподівано. Ще вчора лили дощі, а одного ранку, розсунувши штори, Ірина побачила, що сніг випав і не танув, а пухнастим килимком лежав на клумбах. Двірники шкребли асфальт лопатами, вулиці чистили снігозбиральні машини. Ірина подумала, що сьогодні на дорогах будуть затори, тому вирішила авто не брати. Розбудила Оленку. Та завжди спала як убита.

— Підеш Сьогодні у тренажерний зал? — запитала.

— Після роботи маю повечеряти з одним рекламодавцем.

— Що це за такі позаслужбові стосунки? — посміхнулася.

— Осман пообіцяв виплатити премію п’ять тисяч доларів, якщо цей тип замовить рекламу.

— Скоро купиш квартиру у Києві. Тисячі три вже маєш…

Дівчата нашвидкуруч підмальовувались перед дзеркалом і розмовляли. Ірина враз запитально глянула на подругу:

— Чому очі опустила? Знову дала гроші Шлапаку?!

— Не дала, а позичила.

— Ти при своєму розумі? — розгнівалася. — Скільки?!

— Три тисячі. Він робить ремонт в офісі!

— Наче й розумна баба… — розвела руками. — Як стахановка сиділа ночами на роботі, а тільки він приїхав, трахнув — готова альфонсу віддати все!

Подруги перейшли на кухню.

— Чи, може, справа йде до весілля? — зробила припущення Ірина.

— Роман вважає, що треба почекати ще рік. Поки купимо квартиру, станемо на ноги…

— Ви хоч визначилися, де будете жити?

— У Києві…

— Я можу знайти йому роботу! Знімете житло, а там…

— У нього зараз зарплата непогана. Нехай поки працює, все-таки сам собі господар. До речі, повинен скоро приїхати у гості, — запитально глянула на подругу.

— Ти знаєш, як я до нього ставлюся, — прошипіла Ірина.

— Добре, піду з ним в готель, — образилась Олена.

— Нікуди не підеш. Якщо не витримають нерви, піду до Ольги, нарешті віддамся їй… Андрій також мене не тішить своїми візитами, хоча, негідник, обіцяв. Віриш, оце поїду на вихідні додому, і бачу його тільки ввечері. Єдина радість, що погуляю з Васильком, а в понеділок знову ходом сюди!

— А ти кажеш, щоб я виходила заміж…

— Що ти порівнюєш?! Шлапак дурить тебе і одного дня покине, не повернувши грошей.

— Чого ти причепилася до нього? Який не є, але я його люблю! Тобі не обов'язково повинен подобатися!

— Ну то вибач, що образила твого Ромчика!

Ірина допила каву, залишила філіжанку на столі, і, зиркнувши на годинника, квапливо вибігла з кухні.

Ірина не помилилася — на вулицях затори, не було сенсу брати таксі. Довелося добиратися на метро, — зі штовханиною, жебраками, продавцями газет. Після цього на першій лекції не могла зосередитись, сердито думала про подругу, мовляв, витягнула її з багна… Треба виставити з дому, нехай спробує жити сама. Роман… Минулого разу приїхало…

Минулого разу Шлапак приїхав на таксі. Олена вибігла зустрічати на вулицю. Довго цілувалися, він при цьому скоса зиркав довкола. Був одягнений у хороший плащ, добротний костюм, при краватці, з парасолькою-ціпком і невеличкою піжонською сумочкою.

Коли піднялися в квартиру, Роман викликався допомогти на кухні. Спочатку довго мив руки, переодягався, потім взявся різати шинку. Між ділом розповідав, що поміняв верстку газети, змінив працівників, тепер планує перенести офіс до центру. Повідомив,