Цифрова Фортеця - Ден Браун
Сюзанна поволі набрала повні легені повітря й поставила очевидне запитання:
— І де ж тепер цей канадець?
Стретмор спохмурнів.
— У тім-то й проблема.
— Той поліцейський не знає, куди він подівся?
— Ні, не знає. Розповідь канадця видалася поліцейському абсурдною, тож він вирішив, що старий або перебуває в шоковому стані, або просто несповна розуму. Тому він посадив його на свій мотоцикл, щоб відвезти до готелю. Та старий не знав, як правильно триматися, і впав з мотоцикла, не проїхавши й кількох футів. Розбив голову й начебто зламав п’ясть.
— Що?! — аж задихнулася Сюзанна.
— Офіцер хотів відвезти його до шпиталю, але канадець оскаженів: сказав, що краще піде пішки до Канади, аніж коли-небудь знову сяде на мотоцикл. Тому поліцейський просто відвів старого до невеличкої громадської клініки біля парку й залишив його там для медогляду.
Сюзанна нахмурилася.
— Наскільки я розумію, зайве питати про те, куди тепер вирушив Девід.
РОЗДІЛ 17
Девід Бекер ішов розпеченими плитами плаза де Еспанья. Перед ним вивищувалася древня будівля міської ради. Вона височіла над деревами з майданчика площею три акри, обкладеного блакитними й білими кахлями азулехо. Арабські шпилі міськради та її тесаний фасад створювали таке враження, що ця споруда задумувалася як палац, а не громадський заклад. Попри те, що впродовж своєї історії будівля пережила військові перевороти, пожежі та була свідком публічних страт через повішення, більшість туристів відвідували її тому, що в місцевих брошурах вказувалося, що саме тут був штаб англійців у фільмі «Лоуренс Аравійський». Для студії «Колумбія пікчерс» було набагато дешевше знімати фільм в Іспанії, аніж у Єгипті, тому мавританських мотивів у севільській архітектурі виявилося достатньо, щоб переконати глядача, що він бачить Каїр.
Бекер перевів свій годинник «Сейко» на місцевий час: 9:10 пополудні — навіть не вечір за місцевими стандартами. Справжній іспанець ніколи не вечерятиме до заходу сонця, а ліниве андалузьке сонце рідко покидало небеса до десятої вечора.
Та Бекер у передвечірній спеці рухався крізь парк швидким пружним кроком. Цього разу тон Стретмора був значно наполегливішим, аніж вранці. Його нові інструкції не залишали місця для хибного тлумачення: «Знайдіть канадця й заберіть перстень. Робіть усе можливе, але перстень — заберіть».
«Що ж там такого важливого в тому персні з гравірованими літерами? — подумав професор. Стретмор не пояснив, а Бекер не спитав. — Це ж АНБ — Ані про що Не Базікати».
На протилежному боці авеніда Ізабели було добре видно клініку з універсальним символом на даху: червоним хрестом у білому колі. Офіцер поліції залишив дідка там кілька годин тому. Зламана п’ясть і забита голова — ясна річ, що пацієнту вже встигли надати допомогу й виписали з лікарні. Бекер просто сподівався, що в клініці залишилася якась інформація — адреса місцевого готелю чи номер телефону, за яким можна зв’язатися зі старим. Бекер сподівався, що йому поталанить: він застане канадця в клініці, забере в нього перстень і вирушить додому без подальших ускладнень.
Стретмор сказав Бекеру:
— Скористайтеся тими десятьма тисячами готівки, щоб викупити перстень — якщо виникне необхідність. Я потім відшкодую.
— У цьому немає потреби, — відказав Бекер. — Бо я збирався повернути ці гроші.
Він поїхав до Іспанії не через гроші, а заради Сюзанни. Командир Тревор Стретмор був їй наставником та янголом-хоронителем. Сюзанна багато чим завдячувала йому; тому згаяти один день на побігеньки — це найменше, чим міг віддячити Бекер цьому чоловіку.
На жаль, цього ранку події розгортатися зовсім не так, як за-і шанував Девід. Спочатку він мав намір зателефонувати Сюзанні:» літака і все пояснити. Він хотів попросити пілота, щоб той зв’язався зі Стретмором по радіо й передав повідомлення для Сюзанни, але завагався й передумав, бо не наважився турбувати заступника директора АНБ своїми сердечними проблемами.
Тричі Девід намагався зателефонувати Сюзанні сам: спершу — із замовклого мобільника під час польоту, потім — з таксофону в аеропорту і ще раз — із моргу. Сюзанни не було вдома. «Дивно — де ж вона може бути?» — подумалося Девіду. Він спромігся додзвонитися до її автовідповідача, але повідомлення не залишив: те, що він хотів сказати, для автовідповідача не призначалося.
На проспекті він помітив телефонну будку біля входу в парк. Бекер підтюпцем підбіг до неї, вхопив слухавку і, вставивши картку, набрав номер. Номер відповів не відразу. Але нарешті почулися гудки.
«Нумо, підходь».
Через п’ять гудків почулася відповідь.
— Привіт. Я — Сюзанна Флетчер. Перепрошую, наразі мене немає вдома, але якщо ви залишите ваше ім’я...
Бекер дослухав повідомлення. «Та де ж вона?» На цей час Сюзанна, мабуть, уже вдалася у відчай. «А може, вона поїхала до “Кам’яної садиби” сама?» — подумав він. У слухавці писнуло.
— Привіт, це Девід. — Він помовчав, не знаючи, що сказати. Його страшенно бісило в автовідповідачах те, що вони вимикалися, якщо зупинишся, не придумавши, що сказати. — Вибач, що не зателефонував раніше, — випалив він саме вчасно. І подумав — а чи можна розповісти їй про те, що тут відбувається. Але визнав за краще не робити цього. — Зателефонуй командиру Стретмору. Він тобі все пояснить.
Серце Девіда шалено калатало. «Господи, який абсурд», — подумав він.
— Я кохаю тебе, — швидко додав Бекер і поклав слухавку.
Пропускаючи кілька авто на авеніда Борбола, він подумав, що Сюзанна, напевне, приготувалася до найгіршого: це було зовсім на нього не схоже, коли він пообіцяв і не зателефонував.
Бекер вийшов на чотирирядний бульвар. «Туди й назад, — прошепотів він собі. — Туди й назад». Він був надто заклопотаний, щоб помітити, як потойбіч вулиці за ним стежить якийсь чоловік в окулярах із дротяною оправою.
РОЗДІЛ 18
Стоячи перед величезним вікном свого токійського хмарочоса, Нуматака з насолодою затягнувся сигарою і всміхнувся собі. Він навіть вірити не насмілювався, що йому так поталанило. Нещодавно він знову поговорив з американцем, і, якщо все йшло за планом, Енсей Танкадо вже мертвий, а його пароль — конфісковано.
«Яка іронія, — подумав Нуматака, — що пароль Енсея Танкадо зрештою опиниться в мене». Багато років тому
