Цифрова Фортеця - Ден Браун
— Ви отримаєте обидва паролі, — мовив голос. — Той, що належить містеру Танкадо, і мій.
Прикривши рукою слухавку, Нуматака голосно розсміявся. А потім не втримався і спитав:
— А скільки ж ви хочете за обидва паролі?
— Двадцять мільйонів американських доларів.
Точнісінько таку суму запропонував Нуматака під час торгів.
— Двадцять мільйонів? — удавано вжахнувся він. — Яке нечуване нахабство!
— Я бачив цей алгоритм. І запевняю вас, він того вартий.
«Повна бздура, — подумав Нуматака. — Він вартий вдесятеро більше».
— На жаль, — відповів він, втомлюючись від гри, — ми обидва знаємо, що містер Танкадо ніколи на це не піде. Лишень подумайте про юридичні наслідки.
На протилежному кінці лінії запала лиховісна тиша.
— А що, як містер Танкадо вийде з гри?
Нуматака був знову розсміявся, але відчув незвичну впевненість та рішучість у голосі співрозмовника.
— Якщо Танкадо вийде з гри? — спитав Нуматака й замислився. — Тоді ми з вами домовимося.
— Я буду на зв’язку. — Й у слухавці почулися короткі гудки.
РОЗДІЛ 14
Бекер поглянув на мерця. Навіть через кілька годин після смерті обличчя азіата зберігало рожевуватий блиск недавнього сонячного опіку. Решта тіла була блідо-жовтою — геть уся за винятком невеличкого синця прямо над серцем.
«То, мабуть, від серцевого масажу, — подумав Девід. — Шкода, що він не допоміг».
І знову став обдивлятися руки померлого. Таких Бекеру іще не доводилося бачити. Кожна мала лише по три пальці — скручені і спотворені. Та Бекер зосередив увагу не на каліцтві.
— Ну ні фіга собі! — пробурмотів лейтенант у протилежному кінці кімнати. — Виявляється, що він — японець, а не китаєць.
Бекер підвів погляд. Поліцейський гортав сторінки паспорта померлого.
— Краще б ви не робили цього, — ввічливо зауважив Бекер, пригадавши інструкції: «Нічого не чіпати. Нічого не читати».
— Енсей Танкадо... народився в січні тисяча...
— Будь ласка, — ввічливо повторив Бекер. — Покладіть паспорт на місце.
Лейтенант іще мить повитріщався в документ, а потім кинув його назад, на купку одежі.
— Цей хлопець мав візу «клас-3». Міг залишатися тут багато років.
Бекер торкнувся до зап’ястя померлого.
— Можливо, він тут мешкав.
— Та ні. Дата в’їзду позначена минулим тижнем.
— А може, він саме перебирався сюди, — стисло припустив Бекер.
— Може, і так. І перший же тиждень виліз йому боком. Тепловий удар і серцевий напад. Бідолашний вилупок.
Бекер проігнорував зауваження лейтенанта й уважно придивився до руки померлого.
— А ви впевнені, що на ньому не було якихось коштовностей?
Офіцер спантеличено поглянув на Девіда.
— Коштовностей?
— Так. Ось погляньте на це.
Лейтенант перетнув приміщення й наблизився до померлого.
На шкірі лівої руки Танкадо виднілися сліди опіку. Скрізь — окрім вузенької смужки неторкнутої плоті, що опоясувала найменший палець.
Бекер вказав на смужку блідої шкіри.
— Ось подивіться, тут немає сонячного опіку. Схоже, тут був перстень.
Офіцер не зміг приховати подиву.
— Перстень? — У його голосі почулося спантеличення. Він уважно обдивився палець померлого. А потім густо почервонів і знітився.
— О Господи, — нервово хихикнув він. — Так це й справді було...
У Бекера мимоволі похололо під серцем.
— Перепрошую?
Лейтенант похитав головою, немов не вірячи своїм очам.
— Я хотів вам раніше розповісти... але мені здалося, що той тип був несповна розуму.
Та Бекеру було не до сміху.
— Який тип?
— Та отой, що зателефонував до палати невідкладної допомоги. Якийсь канадський турист. Усе теревенив і теревенив про якийсь перстень. Белькотів такою жахливою іспанською, якої я жодного разу в житті не чув.
— І він сказав, що містер Танкадо має перстень?
Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» і, зиркнувши на табличку «Палити заборонено», таки підкурив.
— Хотів вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.
Бекер насупився. Слова Стретмора відлунням загули в його вухах: «Мені потрібно все, що мав при собі Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нічого. Навіть шматка паперу».
— А де тепер цей перстень? — спитав Девід.
Лейтенант випустив кільце диму.
— Це довга історія.
Внутрішній голос підказав Бекеру, що це погана новина.
— Розкажіть.
РОЗДІЛ 15
Сюзанна Флетчер сіла за свій комп’ютерний термінал у блоці № 3. Це була приватна звуконепроникна камера для шифрувальників на межі першого поверху. Дводюймовий вигнутий лист поляроїдного скла забезпечував шифрувальникам панорамний вид шифрувального приміщення й водночас робив їх невидимими ззовні.
У просторому приміщенні правильним колом стояли дванадцять терміналів. Вважалося, що таке розташування мало спонукати шифрувальників до інтелектуальних бесід і нагадувати їм, що вони є частиною великої команди: чимось на кшталт лицарів-шифрувальників Круглого столу. Іронія ж полягала в тому, що до будь-яких таємниць мешканці цього блоку ставилися несхвально.
Прозваний «дитячим майданчиком», блок № 3 і близько не давав відчуття стерильності, характерної для решти шифрувального відділу. Він був спроектований та обставлений так, щоб люди в ньому почувалися, як удома, — товсті килими, якісні аудіосистеми, завжди повний холодильник та навіть баскетбольне кільце. Стосовно шифрувального відділу в АНБ була така філософія: недостатньо вгатити кілька мільярдів доларів у комп’ютер-дешифратор. Треба ще й заохотити кращих із кращих на ньому працювати. Сюзанна скинула балетки фірми «Сальваторе Феррагамо» і встромила пальці в колготках у товстий килим. Добре оплачуваних державних службовців заохочували утримуватися від ефектної демонстрації власної заможності. Для Сюзанни це загалом не створювало проблем: вона почувалася абсолютно щасливою зі своєю скромною двокімнатною квартирою, седаном «вольво» та консервативним гардеробом. Але взуття — то була інша справа. Іще студенткою вона не шкодувала грошей на найкраще.
«Не можна дострибнути до зірок, коли в тебе болять ноги, — якось зауважила її тітка. — А коли потрапляєш туди, куди прагнеш, то мусиш дбати про свій збіса гарний вигляд!»
Сюзанна з насолодою розім’яла ноги і взялася до роботи. Вона вивела на екран свого «слідопита» і, готуючись настроїти його, поглянула на електронну адресу, яку дав їй Стретмор.
Чоловік, який називав себе Північна Дакота, мав анонімну адресу, але Сюзанна знала, що вона недовго залишатиметься анонімною. «Слідопит» пройде крізь сервер ARA, потім скерується до Північної Дакоти, а звідти надішле інформацію про справжню інтернет-адресу цього чоловіка.
Якщо все піде за планом, то Північну
