Містер Мерседес - Стівен Кінг
кермувати після такого. Це так незатишно. Думати, що моя машина… —
Оскільки сумку місіс Трелоні все ще тримала в руці, вона сягнула до неї і
видобула звідти пачку ніжно-блакитного кольору серветок «Клінекс». — Це
вельми незатишно.
— Я хотів би, щоб ви нам усе ще раз переповіли, — сказав Піт.
Вона пустила під лоба налиті кров’ю, з почервонілими повіками очі.
— Це дійсно так необхідно? Я буквально виснажена. Я не спала майже всю
ніч біля матері. Вона не могла заснути до четвертої ранку. У неї такі
болі. Я хотіла б здрімнути, поки не прийде місіс Ґрін. Це сиділка.
Ходжес подумав: «Вашу машину щойно було використано для вбивства восьми
людей, тобто восьми, це якщо всі інші залишаться живими, а ви хочете
здрімнути». Пізніше він не був певен, чи саме тоді зародилася його
неприязнь до місіс Трелоні, але, мабуть, так воно й було. Коли деякі люди
переживають горе, їх хочеться обняти і, примовляючи годі-годі, поплескувати по спині. Є й такі, яких хочеться ляснути по пиці зі словами
«поводься, як чоловік». Чи у випадку місіс Трелоні: «поводьтесь, як
жінка».
— Ми постараємося зробити це якомога швидше, — пообіцяв Піт. Він не
сказав їй, що це тільки перший із багатьох майбутніх допитів. На той час, коли вони з нею нарешті завершили, місіс Трелоні мусила б чути, як вона
про все розповідає, навіть уві сні.
— Ах, тоді дуже добре. Я прибула сюди, до моєї матері, в четвер увечері, невдовзі після сьомої…
Вона розповіла, що відвідує матір щонайменше чотири рази на тиждень, а
четвер — це її черга залишатися на ніч. Вона завжди заїжджає до
«Багаї»[92], вельми гарного вегетаріанського ресторану, розташованого в
торговельному центрі «Березовий Пагорб», де купує вечерю на двох, яку
потім розігріває в духовці. («Хоча мама їсть тепер дуже мало, звичайно.
Через біль».) Вона розповіла їм, що завжди сплановує свою поїздку в
четвер так, щоб прибути після сьомої, бо на той час уже розпочинався
цілонічний парковочний термін, а більшість місць уздовж вулиці вільні.
— Я уникаю паралельного паркування. Я просто не вмію цього робити.
— А як щодо гаража в сусідньому кварталі? — спитав Ходжес.
Вона подивилася на нього так, немов він сказився.
— Парковка на цілу ніч там коштує шістнадцять доларів. На вулиці машину
можна ставити безкоштовно.
Піт так і тримав в руці той ключ, хоча поки що не казав місіс Трелоні, що
вони заберуть його з собою.
— Ви зупинилися біля «Березового Пагорба» і замовили їжу з собою для вас
з матір’ю у… — він зазирнув до свого записника. — У «Багаї».
— Ні, я замовила заздалегідь. Зі свого дому на Бузковому проїзді. Вони
там завжди мені раді. Я стара і цінна клієнтка. Учора ввечері це було
куку сабзі для матері — це овочевий омлет зі шпинатом й кінзою — і ґейме
для мене. Ґейме — це таке чудесне рагу з горошком, картоплею і грибами.
Дуже легке для шлунка. — Вона поправила на собі викот. — У мене жахлива
кислотна відрижка ще з підліткового віку. З таким треба звикнути жити.
— Я гадаю, ваше замовлення було… — почав Ходжес.
— І ще шоле зард на десерт, — додала вона. — Це рисовий пудинг з корицею.
І шафраном. — Вона зблиснула тією своєю дивною, тривожною посмішкою. Як і
поправляння на собі викоту човником, ця посмішка була тим «трелонізмом», з яким їм довелося дуже добре познайомитися. — Саме шафран і робить цю
страву особливою. Навіть мама завжди їсть шоле зард.
— Звучить смачно, — сказав Ходжес. — А ваше замовлення було вже в
коробках, готове на винос, коли ви туди приїхали?
— Так.
— Одна була коробка?
— О ні, три.
— У пакеті?
— Ні, просто коробки.
— Мабуть, мусило бути нелегко — діставати все це з машини, — промовив
Піт. — Три коробки з їжею, вашу сумку…
— І ключ, — вставив Ходжес. — Не забувай про це, Піте.
— Також ви мусили занести все це нагору якомога швидше, — додав Піт. —
Від холодної їжі мало радості.
— Я бачу, до чого ви ведете, — сказала місіс Трелоні, — і я вас запевняю…
— невеличка пауза, — ви, джентльмени, заливаєтеся не на ту стежку. Я
поклала ключ до сумки відразу ж, щойно вимкнула двигун, це найперше, що я
завжди роблю. А щодо коробок, то вони були зв’язані разом в один стос… —
щоб продемонструвати розміри пакунка, вона розсунула руки приблизно на
вісімнадцять дюймів[93], — і таким чином нести це було дуже легко.
Сумочку я повісила собі на лікоть. Дивіться. — Вона зігнула руку, повісила на неї сумку і пройшлася по великій кімнаті, тримаючи невидимий
стос коробок з «Багаї». — Бачите?
— Так, мем, бачимо, — сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.
— А щодо «якомога швидше» — ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба
було розігрівати. — Вона на мить замовкла. — Звісно, шоле зард не треба.
Навіщо розігрівати рисовий пудинг. — Вона видала невеличкий смішок. Не
загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь
поповнилась новим шаром — таким тонким, майже невидимим, але все ж таки.
Все ж таки.
— Отже, дозвольте мені переповісти ваші дії після того, як ви приїхали на
Озерну авеню, — сказав Ходжес. — Куди ви прибули трохи пізніше сьомої.
— Так. Хвилині о п’ятій по сьомій. Можливо, трішечки пізніше.
— Угу-угу. Ви поставили машину… де? За три чи чотири під’їзди звідси?
— Не далі як за чотири. Мені були потрібні лиш два вільних парковочних
місця, щоб я могла поставити машину, не здаючи назад. Ненавиджу здавати
назад. Я завжди завертаю не в той бік.
— Авжеж, мем, у моєї дружини така сама проблема. Ви вимкнули двигун. Ви
витягли ключ із замка запалювання і поклали його собі до сумки. Повісили
сумку на лікоть і підхопили коробки з їжею…
— Стос коробок. Зв’язаних докупи міцним шпагатом.
— Правильно, стос. І що далі?
Вона подивилася на нього так, немов серед усіх ідіотів у загалом
ідіотському світі він був ідіотом найвищого ґатунку.
— Далі я вирушила до будинку матері. Подзвонила в домофон і місіс Гарріс
— доморядниця, ви знаєте, — мене впустила. По четвергах
