Містер Мерседес - Стівен Кінг

місіс Трелоні, вдова свого заможного чоловіка, що помер від раку, жила в

Цукрових Пригірках — передмісті, такому ж солодкому, як його назва, де

чимало перекритих брамами під’їзних алей вели до претензійних

чотирнадцяти-двадцятикімнатних «палаців». Ходжес виріс в Атланті, і

кожного разу, коли він проїжджав машиною через Цукрові Пригірки, йому

згадувався той шикарний район Атланти, який зветься Бакхед[87].

Елізабет Вортон, стара мати місіс Трелоні, жила в квартирі — дуже гарній

квартирі, з кімнатами великими, як обіцянки кандидата-політика, що

містилася у кварталі кондомініумів вищого класу на Озерній авеню. У тій

хатці було достатньо місця, щоб там постійно жила доморядниця, і тричі на

тиждень туди приходила приватна сиділка. Місіс Вортон мала прогресуючий

сколіоз, і саме прописаний їй оксиконтин[88] поцупила з домашньої аптечки

її дочка, коли вирішила відійти.

Самогубство доводить вину. Ходжес пам’ятає, як це сказав лейтенант

Моріссі, але сам Ходжес завжди мав щодо цього сумніви, а останнім часом

ці сумніви стали дужчими, ніж будь-коли. Що він знає тепер, так це те, що

вина — не єдина причина, через яку люди вчиняють самогубство.

Інколи тебе просто нудить від денних телепередач.

14

Двоє копів у патрульному автомобілі знайшли той «мерседес» приблизно за

годину після бійні. Він стояв поза одним із тих складів, що громадилися

вздовж берега озера.

Величезний асфальтований двір заповнювали іржаві контейнери, вони

стирчали довкола, немов моноліти острова Пасхи. Між двома такими

контейнерами й стояв безжурно той сірий «мерседес». Коли туди прибули

Ходжес з Гантлі, у дворі складу вже перебувало п’ять поліцейських машин, дві з них поставлені ніс до носа за заднім бампером «мерседеса» — немов

копи побоювалися, що цей великий сірий седан сам собою заведеться, як той

«Плімут» у старому фільмі жахів, і втече[89]. Густий туман тоді вже

перетворився на дрібний дощ. Дахові блимавки патрульних машин

висвітлювали його крапельки конфліктуючими спалахами синього світла.

Ходжес із Гантлі вирушили до купки патрульних. Піт Гантлі говорив з тими

двома, які знайшли машину, а Ходжес тим часом її обдивлявся. Передок у

«SL500» було лише злегка пом’ято — ота уславлена німецька інженерія, —

але капот і лобове скло були заляпані загуслою кров’ю. У радіаторі

застряг, тепер уже задубілий від крові, рукав чиєїсь сорочки. Пізніше

з’ясується, що він належав одному з постраждалих на ім’я Оґаст Оденкьорк.

Було там також ще дещо. Щось, що блищало навіть у цьому бляклому

вранішньому світлі. Щоб краще роздивитися, Ходжес присів на одне коліно.

Він так і перебував у цій позі, коли до нього приєднався Гантлі.

— Що там збіса таке? — спитав Піт.

— Здається, шлюбна обручка, — відповів Ходжес.

Так воно й виявилось. Те просте золоте колечко належало Френсін Різ, тридцятидев’ятирічній жінці з вулиці Біляча Гряда, пізніше його повернули

її родині. Її довелося ховати з цією обручкою на підмізинному пальці

правої руки, бо крайні три пальці її лівої було відірвано. Поліцейський

патологоанатом висловив припущення, що це сталося тому, що, коли на неї

стрибнув «мерседес», вона підняла руку в інстинктивному захисному жесті.

Два з тих трьох пальців було знайдено на місці злочину незадовго перед

полуднем десятого квітня. Вказівний палець так ніколи й не знайшовся.

Ходжес гадав, що то якийсь мартин — один з тих важних розбишак, що по-

хазяйськи патрулюють узбережжя озера — вхопив його і відніс кудись геть.

Ця думка йому подобалась більше за альтернативну їй, огидну: що хтось з

уцілілих біля Міського Центру забрав його собі як сувенір.

Ходжес підводиться і жестом підкликає до себе одного з патрульних копів.

— Треба його чимсь накрити, поки дощ не позмивав усі…

— Брезент уже везуть, — каже коп і киває великим пальцем на Піта. — Це

перше, що він нам наказав.

— Ну, хіба ти не чудо? — мовить Ходжес непогано робленим голосом типової

церковної леді, але напарник відповідає йому усмішкою бляклою, як цей

день. Піт саме дивиться на тупе, забризкане кров’ю рило «мерседеса» і на

застряглу в його хромованому радіаторі обручку.

Підійшов інший коп, тримаючи в руці блокнот, відкриту сторінку якого вже

почало брижити від вологи. Ідентифікаційний жетон підказав його ім’я: Ф.

Шеммінгтон.

— Машина зареєстрована на місіс Олівію Енн Трелоні, адреса Бузковий

проїзд № 729. Це в Цукрових Пригірках.

— Там, куди їдуть спати всі добрі «мерседеси», коли кінчається їхній

довгий робочий день, — промовив Ходжес. — Офіцере Шеммінгтон, з’ясуйте, чи вдома вона. Якщо її там нема, спробуйте розшукати. Ви можете це

зробити?

— Так, сер, цілком можу.

— Звичайна рутина, так? Розслідування обставин викрадення машини.

— Ви праві.

Ходжес обертається до Піта:

— Перед кабіни. Звернув увагу?

— Подушки безпеки не розкрилися. Він їх відключив. Говорить про

умисність.

— А також говорить про те, що він знає, як це робиться. Які твої висновки

щодо маски?

Піт, не торкаючись самого скла, задивився крізь дощові краплини у вікно з

водійського боку. На шкіряному водійському сидінні лежала гумова маска —

того типу, що її натягують на голову. Жмути дуркуватого помаранчевого

волосся стирчали в неї над скронями, наче роги. Червона гумова бульба

замість носа. Без голови, яка б розтягувала її зсередини, червоногуба

усмішка перетворилася на глумливу гримасу.

— Огидна, наче з самого пекла. Ти коли-небудь бачив той телефільм про

клоуна в каналізації?

Ходжес хитає головою. Пізніше — тільки за кілька тижнів перед своїм

виходом на пенсію — він купив DVD з цим фільмом, і Піт виявився

правим[90]. Та маска була дуже близькою до обличчя Пеннівайза, клоуна з

того фільму.

Вони вдвох знову обійшли машину довкола, цього разу відзначаючи кров на

колесах і поріжках. Більшу частину її буде змито ще до того, як приїдуть

техніки й привезуть брезент; тоді все ще лишалося сорок хвилин до сьомої

ранку.

— Офіцери! — погукав Ходжес. А коли зібрався весь гурт: — Хто з вас має

мобільний телефон із фотокамерою?

Вони всі мали. Ходжес розставив їх колом навкруг того, що подумки вже

називав смертевозом — одним словом, смертевіз, саме так, — і вони почали

знімати.

Офіцер Шеммінгтон стояв трохи подалі, балакаючи по мобільному. Піт

підкликав його до себе кивком голови.

— Є у вас якась інформація про вік цієї жінки, Трелоні?

Шеммінгтон звірився зі своїм блокнотом:

— Дата народження в її водійських правах третє лютого 1957 року. Таким

чином, їй мусить бути… еее…

— П’ятдесят два, — сказав Ходжес. Вони з Пітом пропрацювали разом