Чотири після півночі - Стівен Кінг

— О Боже милий! — Джон Делеван підвівся. — Це просто помста Фредді та Джейсона[264] — моя дитина гадає, що її подарунок на день народження переслідуваний привидами. Я йду спати, але перед тим наостанок хочу сказати ще дещо. Камера, що робить знімки тієї самої речі раз по раз — особливо чогось настільки звичного, як на цих зображеннях, — нудотна маніфестація надприродного.

— Усе ж таки… — проказав Кевін. Він тримав фото в руках як карти, наче й не певний, чи грати йому цю партію.

— Думаю, нам час уже всім іти спати, — бадьоро промовила місіс Делеван. — Меґ, якщо ти вже вирішила завершити перегляд цього кінематографічного шедевру, то можеш зробити це вранці.

— Але вже майже кінець! — заскиглила Меґ.

— Я піднімуся разом із нею, мамо, — сказав Кевін, і за п’ятнадцять хвилин, коли зі зловісним Чакі було покінчено (принаймні до виходу сиквелу), він так і зробив.

Та тієї ночі сон не одразу прийшов до Кевіна. Він довго пролежав у кімнаті, дослухаючись до звуку пізньолітнього вітру та шарудіння листя надворі, які пошепки говорили одне з одним, розмірковуючи про те, що могло змусити камеру робити той самий знімок знову й знову і що б це могло значити. Кевін лише почав поринати в сон, коли усвідомив, що вже вирішив: він залишить камеру «Полароїд-Сан», принаймні ще на трішки.

Вона моя, знову спало йому на думку. Він перевернувся на бік, заплющив очі і вже за сорок секунд міцно спав.

Розділ 2

Посеред клацання й цокання, які, здавалося, лунали від щонайменше п’ятдесяти тисяч годинників, Реджинальд «Батя» Меррілл, аніскілечки на них не зважаючи, посвітив пучком променів із ґаджета, навіть тоншого за лікарський офтальмоскоп, у Кевіновий «Полароїд-660», поки хлопець стояв поряд. Батині окуляри, які для роботи зблизька йому були не потрібні, наразі підпирали його лису макітру.

— У-угу, — пробурмотів він, вимкнувши світло.

— Отже, ви знаєте, що з ним не так? — запитав Кевін.

— Нє-а, — відповів Батя Меррілл, різким порухом закривши тепер уже порожній відсік для плівки. — Гадки не маю. — І до того, як Кевін устиг бодай щось сказати, годинники почали вибивати четверту, і на якусь мить подальша розмова здалася абсурдною.

«Я хочу все обміркувати», — сказав він батькові того ж вечора, як йому виповнилося п’ятнадцять, — тепер уже три дні тому — та заява ошелешила їх обох. У дитинстві він узяв собі за звичку не замислюватися над природою речей, тож містер Делеван у глибині душі сподівався, що Кевін ніколи не стане думати про якісь такі речі… Обоє вони, як це нерідко буває з батьками та синами, були переконані, що їхня поведінка й різні способи мислення ніколи не зміняться, а їхні стосунки таким чином закріпляться назавжди… і дитинство триватиме нескінченно. «Я хочу все обміркувати» — безкраїй всесвіт можливих змін таївся в цій заяві.

Ба більше, як людська істота, що всі попередні роки свого життя ухвалювала більшість рішень, керуючись радше інстинктами, аніж логічними висновками (а він був із тих щасливців, чиї інстинкти майже повсякчас підказували йому правильні рішення, — тобто з тих, хто збиває розсудливих людей із пантелику), Кевін був здивований і заінтригований відкриттям, що опинився на Рогах Дилеми.

Ріг № 1: йому хотілося мати камеру «Полароїд», він нарешті її отримав на свій день народження, але, чорт забирай, він-бо хотів справну камеру «Полароїд».

Ріг № 2: його надзвичайно заінтригувало, як Меґ завела мову про надприродне.

Від його молодшої сестри за милю віяло чудернацтвом, проте вона аж ніяк не була дурненькою, та й Кевінові не здалося, що вона сказала про це якось байдуже чи бездумно. Його батько, котрий радше походив із племені Розсудливих, аніж Інстинктових, звісно, поглузував, але Кевін зрозумів, що не може вчинити так само… принаймні поки що. Те слово. Те чарівливе, екзотичне слово. Воно обернулося на постамент, довкола якого блукав його розум.

Я думаю, що то Маніфестація.

Кевін був зачудований (навіть трохи зажурений), що то лише Меґ вистачило розуму — чи відваги — висловити те, що спало на думку їм усім, зважаючи на те, якими дивними були знімки, що робив «Сан», та, правду кажучи, у тому й не було нічого дивного. Побожною сім’єю вони не були; церкву відвідували лише кожного третього Різдва, коли приїздила тітка Гільда, щоб разом із ними відсвяткувати. Щодо решти родичів, то за винятком нечастих весіль чи похоронів то було й усе. Якщо хтось із них і вірив у прихований від ока світ — то була Меґан, якій спокою не давали воскреслі трупи, живі ляльки та автівки, що оживали й збивали тих, кого не вподобали.

Жоден із батьків не мав зацікавлення химерним. Уранішніх гороскопів у газетах ніхто з них не читав; вони б нізащо не сплутали комету чи падучу зорю з посланням Всемогутнього; коли якась парочка і могла б розгледіти лик Ісуса в рештках енчилади, то Джон і Мері Делевани побачили б лише пересмажену енчиладу.

Тож не дивно, що Кевін, котрий навіть гадки не мав, що в кратерах Місяця можна розгледіти фігури й обличчя (бо ж ані мама, ані тато не гралися з ним у Чоловічка на Місяці[265]), так само не міг навіть припустити можливість надприродної Маніфестації в камері, що знімала те саме зображення знову й знову, чи то в приміщені, чи надворі, чи навіть у стінній шафі його спальні, допоки цю думку не озвучила його сестра, що якось надіслала фанатського листа Джейсонові та отримала у відповідь глянцевий фотознімок з автографом — того самого хлопця в закривавленій хокейній масці.

Коли на таку можливість усе ж таки було вказано, не думати про неї стало складно; як колись сказав Достоєвський, тямущий старий росіянин, своєму молодшому братові, коли обоє ще були тямущими молодими росіянами, спробуй-но не думати наступні тридцять секунд про блакитноокого полярного ведмедя.

Зробити це надзвичайно важко.

Тож він провів два дні, блукаючи довкола того постаменту у своїх думках, силкуючись прочитати ієрогліфи, яких там, заради Бога, і не було навіть, намагаючись вирішити, чого ж він прагнув дужче: справної камери чи стати свідком Маніфестації. Або, інакше кажучи, чи хотілося йому яскравих сонячних спалахів камери «Сан»… чи все ж таки розгледіти чоловічків на Місяці.

Наприкінці другого дня (навіть для п’ятнадцятирічних, котрим, без сумнівів, судилося бути в племені Розсудливих, дилема не триває довше ніж тиждень) він усе ж таки обрав чоловічків на Місяці… вартувало принаймні спробувати.

Він це вирішив у класі під час сьомого уроку і, коли пролунав