Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Знаю, люба. Як твій живіт?

— Болить, — відказала Меґ. — Трішки морозива втамує біль. Ще залишилося?

— Так, думаю, що так.

Меґ обдарувала матір своєю переможною посмішкою:

— Можеш принести мені трохи?

— У жодному разі, — люб’язно відповіла місіс Делеван. — Піди й сама візьми. І що ти таке жахливе дивишся?

— «Дитяча гра», — пояснила Меґ. — Тут про ляльку Чакі, що оживає. Чудово.

Місіс Делеван зморщила ніс.

— Ляльки не оживають, Меґ, — озвався батько. Він промовив це якось байдуже, ніби знаючи наперед, що то марна справа переконувати дочку.

— А Чакі ожив, — сказала Меґ. — У фільмах будь-що може трапитися. — Вона скористалася дистанційкою, фільм на екрані завмер, та пішла по морозиво.

— Чого їй так кортить дивитися цю гидоту? — майже жалібно запитав містер Делеван у своєї дружини.

— Гадки не маю, любий.

Однією рукою Кевін підняв камеру, другою взявши декілька проявлених фото — загалом вони зробили їх майже дюжину.

— Щось я не певен, що хочу відшкодування, — промовив він.

Його батько вирячився на нього:

— Що? Господи Ісусе.

— Ну, — почав виправдовуватися Кевін, — я лише кажу, що, може, варто про це подумати. Тобто це ж не звичайний дефект, правда? Якби знімки виходили перетримані… або недопроявлені… або просто чорні… це одна річ. Але як може бути щось подібне? Те саме зображення раз по раз? Ось погляньте! І тут вулиця зображена, а ми ж їх усі в будинку робили!

— Просто якийсь розіграш! — відповів йому батько. — Мусить бути. Треба негайно обміняти цю кляту штукенцію та забути про неї.

— Не думаю, що це розіграш, — сказав Кевін. — По-перше, якось це занадто хитромудро для розіграшу. Як налаштувати камеру робити той самий знімок знов і знов? Плюс психологія якась неправильна.

— Психологія, кажеш, — мовив містер Делеван, пустивши очі під лоба та поглянувши на дружину.

— Так, психологія! — твердо відповів Кевін. — Коли хтось підлаштовує сигарету, щоб та вибухнула, чи дає тобі перцеву гумку, то швендяє десь поблизу, щоб побачити все на власні очі, хіба ні? Тому, якщо це не якісь ваші з мамою жарти…

— З твого батька кепський жартівник, любий, — промовила місіс Делеван, м’яко констатуючи очевидне.

Містер Делеван дивився на Кевіна, міцно стиснувши губи. Це був той погляд, що завжди з’являвся на його обличчі, коли він спостерігав, як син поволі рухається до тієї частини бейсбольного поля, де завжди почувається як удома: ліве поле. Дальнє ліве поле. Була в Кевіна якась неусвідомлена, інтуїтивна риса, що завжди спантеличувала та бентежила його. Він не знав, звідки вона йому дісталася, та був певен, що то не від його сім’ї.

Кевін зітхнув і знову поглянув на камеру. Шматочок чорного пластику надщербився в лівій частині корпуса, а ще була тріщина, не товстіша за людську волосину, від центру й донизу на об’єктиві видошукача. Тріщина була настільки тоненькою, що цілком зникала, якщо підняти камеру врівні з оком, намагаючись зробити знімок, якого ніколи не вийде, — те, що таки вийде, лежало на кавовому столику, а ще близько дюжини прикладів — у їдальні.

Те, що виходило, було чимось схожим на втікача з місцевого притулку для тварин.

— Гаразд, ну і що ж, у біса, ти будеш із нею робити? — запитав він. — Це я до того, Кевіне, що треба все добре обміркувати. Яка користь із камери, що раз по раз робить той самий знімок?

Проте Кевін міркував не про практичну користь. Насправді він зовсім не думав. Він відчував… і пригадував. У мить, коли він натиснув спуск затвора, одна чітка думка

(вона моя)

заповнила його розум настільки, наскільки миттєво білий спалах освітив його очі. Ця думка, довершена і водночас непоясненна, супроводжувалася потужною сумішшю емоцій, котрі Кевін і досі не міг до пуття розпізнати… проте він гадав, що страх та хвилювання переважали.

Та й до того ж — його батько завжди волів дивитися на речі виважено. Йому ніколи не збагнути Кевінової інтуїції чи зацікавленості Меґ ляльками-убивцями на ім’я Чакі.

Меґ повернулася із величезним тарелем, повним морозива, та знову ввімкнула фільм. Цього разу хтось намагався підсмажити Чакі паяльником, та це не завадило йому й далі вимахувати ножем.

— Ви двоє ще й досі сперечаєтеся?

— У нас дискусія, — відказав містер Делеван. Його губи були стиснуті ще дужче, ніж завше.

— Ага, звісно, — мовила Меґ, всідаючись на долівку та схрещуючи ноги. — Ти так завжди кажеш.

— Меґ? — люб’язно звернувся до сестри Кевін.

— Що?

— Якщо трощитимеш стільки морозива, зважаючи на розірвану селезінку, помреш уночі жахливою смертю. Звісно, може, твоя селезінка і не розірвана, та все ж таки…

Меґ показала йому язика та повернулася до свого фільму.

Містер Делеван дивився на сина зі змішаним виразом любові та роздратування:

— Послухай, Кеве, це твоя камера. Щодо цього жодних заперечень. Роби з нею, що хочеш. Але…

— Тату, тобі аніскілечки не цікаво, чому вона робить той самий знімок?

— Ні, — відповів Джон Делеван.

Тут уже Кевін закотив угору очі. Тим часом місіс Делеван спостерігала то за тим, то за тим, наче людина, яка щиро насолоджується гарним тенісним матчем. Це, до речі, було не далеким від правди. Вона вже роками спостерігала, як син і чоловік сперечаються, і їй це й досі не набридло. Іноді місіс Делеван переймалася тим, чи Джон і Кевін хоч колись зрозуміють, наскільки вони подібні.

— Що ж, я хочу все обміркувати.

— Чудово. Але май на увазі, я можу заскочити завтра до «Пенніз» та обміняти її — якщо, звісно, ти захочеш і вони погодяться обміняти пошкоджену одиницю товару. Хочеш її залишити, хай буде так. Я вмиваю руки. — Він притьмом обтрусив долоні на підтвердження сказаного.

— Припускаю, що моя думка нікому не цікава, — промовила Меґ.

— Усе правильно, — відказав Кевін.

— Ну, звісно, цікава, Меґ, — озвалася місіс Делеван.

— Я думаю, що камера надприродна, — проказала дівчинка. Вона злизала морозиво з ложки. — Гадаю, що то Маніфестація[263].

— Цілковита маячня, — відразу відповів містер Делеван.

— Ні, не маячня, — заперечила Меґ. — Так уже виходить, що це єдине можливе пояснення. Ти так не думаєш лише тому, що не віриш у такі речі. Тату, якщо б до тебе колись підлетів привид, то ти б його і не помітив. Що думаєш, Кеве?

Якусь мить Кевін не міг відповісти. Відчуття було таке, наче ще одна лампочка спалахнула, цього разу десь у нього в голові, а не в кімнаті.

— Кеве? Земля викликає Кевіна!

— Думаю, щось у цьому є,