Погана - Хлої Еспозіто

Коли ми дісталися до «Рітца», він украв машину. Украв ту довбану валізу.

Я розумію, що, може, ніколи більше не побачу Ніно. Але якщо побачу, присягаюся вам: таке влаштую, що йому пекло раєм здасться.

Неділя, 30 серпня 2015 рокуТоскана, Італія

Я дивлюся на дорогу крізь підрожевлене вітрове скло. Асфальт потоком рідкої ртуті блищить у спекотному мареві. Здається, що ми пливемо, а не їдемо. Небо безкрає та неймовірно блакитне, блакитне, як очі Деміена Льюїса або форма італійської команди з регбі. Я ніколи ще не бачила такого блакитного неба – може, хіба що в кіно. Маслинові гаї, низки пагорбів, приголомшливий тосканський пейзаж, усе сліпучо-яскраве, ніби намальоване свіжою масляною фарбою, щойно вичавленою з тюбика.

Гаряче шкіряне сидіння прилипає до моєї шкіри. Ці крихітні міні-шортики «Баленсіаґа» ледь вкривають мої губки. Униз від моєї шиї скочується крапля поту й ховається між моїми грудьми. Я ковтаю теплого «Просекко». Градусів сорок точно є.

– Хочеш? – запитую я і простягаю Ніно пляшку.

Він хитає головою:

– Niente[5].

Я міцно вчіплююсь у кермо й розглядаю свої пошарпані нігті. Мені потрібен манікюр. Ніжно-рожевий лак увесь облущився, а засохла кров під нігтями набула мерзотного іржаво-червоного кольору. Каблучка моєї сестри з розкішним діамантом блищить, мов крихітна бомба.

По радіо співає Тейлор Свіфт, «Out of the Woods». Обожнюю цю пісню. Я додаю гучності й підспівую. Басова партія – суцільний секс. Я зиркаю на своє відображення в дзеркалі заднього огляду. Маю чудовий вигляд у сонцезахисних окулярах Бет від «Ґуччі». Я пасую до її одягу. Пасую до цього життя.

Ніно простягає мені сигарету, і я видихаю дим.

Тепер ми мчимо так швидко, що вже не пливемо, а летимо, на швидкості понад 180. Я дивлюся, як повзе стрілка на спідометрі, все швидше й швидше. ОЦЕ, БЛЯ, СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ.

Я натискаю кнопку клаксона, просто тому що можу.

– Бетто, припини це нахуй.

Бетта, Бетта, скрізь ця грьобана Бетта.

Мене вже нудить від того, що я – своя власна сестра, але Ніно вірить, що я вдова його загиблого боса. Сказати йому, що я друга близнючка, означає ризикнути всім. Ризикнути своїм життям. Він може почати ставити складні запитання, типу чи я причетна до вбивства Амброджо. Краще залишатися Беттою. Краще не виходити з ролі.

«Коли ти раз лиш вирішив збрехати – ще довго будеш брехні гаптувати»[6].

Я справжнісінька чорна вдова.

Ми прямуємо з Тоскани на північ. До озер і швейцарського кордону. Через Прованс, Бурґундію, Пікардію і, нарешті, до Лондона. Подалі від Таорміни. Подалі від моєї сестри. Від копів і численних трупів. Від провини. Страху. Безсонних ночей. Так. Багато. Смертей. Я витягаю руки над головою, обожнюю це приємне розслаблення в плечах і шиї, солодку наркоту, що тече моїми венами, це щасливе сяйво в голові. Кокаїновий післясмак краплями скочується з носа мені до горла. Я всміхаюся до Ніно, облизую занімілі губи. Досі відчуваю його смак після нашого останнього поцілунку: солоний язик, червоні «Мальборо». Відчуваю запах його засобу після гоління та спокусливого поту. Запах грошей, напханих у стару шкіряну валізу священика. Мене вштирює сама думка про це. І від неї я так течу…

– Уявляєш, які ми багаті?

– Два мільйони євро, – говорить Ніно. Він хапає пошарпану коричневу валізу «Ґуччі» і гладить порепану шкіру. – Allora?[7] На скільки цього вистачить?

– Можемо ще дістати, – відповідаю я. – Ніно, любенький, ми безсмертні. Ми – крута команда. Тобі так не здається?

Копи з бандитами залишаються позаду, перед нами – наше майбутнє, зухвале та яскраве. Алві та Ніно, назавжди разом, вбивати та трахатися, трахатися та вбивати.

– Гей, – пропоную я, – хочеш, спинимось? Я б не проти побавитися на узбіччі.

Він киває.

Я звертаю з сільської дороги й глушу двигун. Ніно виходить і відчиняє двері з мого боку. Подає мені руку. Ми обходимо автомобіль, стаємо перед ним, і Ніно роздягає мене.

Я врізаюсь у гарячий метал, обпікаючись об капот. Шорти впали до моїх ніг. Руки Ніно на моїх цицьках. Боже, я кохаю свого бідового хлопця. Я розумію, що минув лише тиждень, але здається, що я завжди його знала. Я простягаю руки над головою і дряпаю багряну фарбу. Його тіло важке, воно тисне на мою спітнілу голу спину. Я відчуваю, як стукотить у нього в грудях серце, його щетина дряпає мені шию. Шкіра в нього гаряча, аж палахкотить. Солоний смак сексу.

Він трахає, трахає, трахає мене.

– Ніно, Ніно, Ніно, – повторюю я.

Я б хотіла, щоб він відповів: «Алві».

Ми кінчаємо водночас. В очах червоніє. Наші тіла сіпаються, тремтять. На якусь мить ми опиняємося не тут, а в іншому вимірі. Я не усвідомлюю, хто я; ми з Ніно – єдине ціле. Французи називають це «la petite mort», «маленька смерть», чи щось таке. Ніби частина мене померла всередині. Але я ніколи не почувалася такою живою. То що вони, в біса, знають?

А потім ми гепаємося назад на Землю. Назад до реальності. Але знаєте що? Це досить круто. Зараз мене вштирює бути собою. Ніно виходить, і я встаю, мов у тумані, голова в мене паморочиться, йде обертом. Я чую, як його черевики ступають по гравію. Чую, як він видихає: «Бетта». Я нахиляюся, беру шорти та натягаю їх назад на липкі ноги. Спираюся на «ламбо» та дивлюся, як він запалює цигарку.

– Де ти була все моє життя? – питає він.

– Чекала на тебе, – відповідаю я.

Пальцями він проводить по моїй нижній губі.

Я дивлюся йому в очі.

Усе це… все це схоже на сон. Я почуваюся в безпеці. Уперше в житті відчуваю, що мене хочуть. Бути тут, просто зараз, із ним… Я ніколи досі такого не відчувала. Це майже занадто добре, щоб бути правдою.

Понеділок, 31 серпня 2015 року

Готель «Рітц», Сент-Джеймс, Лондон

Я просто зараз чую голос Бет:

– Алві? Чому ти блюєш у раковину?

Бо в унітаз із мене гівно ллється.

– Що, водночас?

Так, водночас. Це називається алкогольне отруєння. Дуже захопливо. Треба й тобі колись це спробувати. Сучко.

Я піднімаю важкі повіки, розплющуюся по шпаринці. Мене засліплює біле сяйво відполірованої керамічної раковини. Я знову заплющуюсь: це було боляче. Спираюся щокою на холодний твердий край, і на мене накочуються хвилі нудоти. Я на них – мов серферка, що скоряє височезні буруни на Гаваях, із самої верхівки врізаючись у білу воду. О, ні, знову. Я вибльовую жалюгідні залишки шлункового соку, знову, знову і знову.

– НУ, ПОСТРИВАЙ У МЕНЕ, НІНО. ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ.

Джин, вино, мартіні з горілкою, морква (дивно, я ж наче не їла ніякої моркви?). Моє дихання відлунює в раковині. У голові бухкає і паморочиться.

Більш не питиму,

Нізащо, ніколи. І

Я серйозно. Так.

Мій перший сьогоднішній хайку…

Геніально, Алві, тобі все ще це вдається. Ну то й що, що нікому не подобаються мої вірші? Кітса не цінували за життя. Бет завжди говорила, що я просто марную час, але я творю не для критиків.

Я зрештою гепаюся долілиць на підлогу. Кахлі летять мені назустріч і бехають мене – «ляп!» – по обличчю.

Я що, справді щойно впала з унітаза?

Мій