Погана - Хлої Еспозіто

– Чому ти не підпускаєш мене до себе? – питає вона. – Я твоя сестра. Я тебе люблю. Я вчора говорила з твоїм психологом у школі…

– Що ти, бля, робила? – Як вона сміє? Як вона могла? Обговорювати мене за моєю спиною з тією чотириокою довбойобкою, Лоррен?

– Мені довелося, Алві. Ти така худа. – Вона оглядає мене від голови до п’ят. – Я не знаю, що робити.

Що за хуйня? Вона худіша за мене.

– Чого тобі треба щось робити? Чого ти не можеш займатися своїми собачими справами?

– Це вже маячня якась. Я чую тебе щоразу після їжі. Такі гидотні звуки.

– Даруй, що викликаю в тебе огиду. Я не винна, що мама готує помиї якісь.

– Я стежила за тобою в школі, – каже вона. – Там ти робиш те саме.

– Шкільні обіди ще гірші, – кажу я в підлогу.

Голос Бет змінюється. Стає м’якшим. Тихішим:

– Знаєш, це нічого не змінить.

Я скидаю голову. Витріщаюся на неї. На ній нова рожева блискуча майка з написом «ЯНГОЛ НА 90 %». Треба б мені піти купити й собі таку, зі словами «ДИЯВОЛ НА 90 %».

– Що не змінить чого? – кидаю я.

– Блювати… Отак худнути… Мама не полюбить тебе дужче. Тато не повернеться.

Гаряча кров приливає мені до щік. Це було жорстоко. Серпом по яйцях. Як вона насмілилась отак згадувати тата? Хто їй дозволив? Ця тема типу заборонена. Це таке наше неписане правило: ми ніколи про нього не говоримо. Я хочу її вдарити. Чи, може, схопити керамічну кришку з бачка та розтрощити її гарненьку голівку?

Я думаю про фото, сховане в моєму гаманці «Примарк»; це моє єдине зображення тата. Я його поцупила з маминого весільного альбому. Вона не помітила, що воно зникло. Воно пожмакане, затерте на згинах. Але принаймні я бачу татове обличчя щоразу, коли дістаю його. Я дивлюся на нього та мрію про зовсім інше життя, яке в нас було б, якби мій тато залишився з нами, а не зник. Мені ще й року не було, а потім – раз! – і він розчинився, мов Гудіні. Він зник з лиця Землі, не залишилося ані сліду, ані електронної адреси. Єдиний доказ того, що він узагалі існував, – я (і моя сестра), моє дурнувате ім’я та заяложена фотокартка.

Мама сказала, що він переїхав до Сан-Франциско, щось пов’язане з бухгалтерською роботою, але я знаю, що це не так. Вона все це вигадала. Я обшукала Сан-Франциско, ретельно, як лише могла. Не саме місто (я ніколи не була в Америці). Я обшукувала Інтернет. Кожен якось присутній онлайн. Усі ми існуємо там, у цифровому просторі. І там немає Алвіна Найтлі, ані в Сан-Франциско, ані в жодному іншому місці в Каліфорнії. Я перевіряла, знову і знову, десь раз на два місяці, на випадок, якщо він виник у команді з боулінгу або в життєписі якоїсь компанії, в «ЛінкдІн» чи як гравець у покер, але він не з’являвся ніде.

Я не здавалася. Я охопила своїм пошуком також інші країни – мов Лісбет Саландер[21], нишпорила, полювала за ним. Алвін Найтлі – незвичайне ім’я, тож, звісно, якщо я шукатиму досить старанно, то, зрештою, він десь та з’явиться? Я телефонувала до Інституту присяжних бухгалтерів, але там про нього ніколи не чули. Я думала про те, щоб найняти приватного детектива, але я не змогла б йому заплатити.

І зрештою я з жалем дійшла висновку, що ніде на всьому цьому довбаному білому світі немає жодного довбаного Алвіна Найтлі. Якщо тільки (а я знаю, що це таки навряд чи) він не змінив ім’я на Елвін Нейтлі. (Я знайшла такого у 2003 році, але, чесно кажучи, це дуже малоймовірно, бо той хлопець на фото був чорношкірим.) Я шукала відтоді, як мені було одинадцять, коли я вперше отримала доступ до комп’ютера, і ніколи ніде не було жодних ознак мого батька. Я не зовсім тупа. Я знаю, що це означає. Це означає, що він, чорт забирай, мертвий. Або що він поза системою, навмисне не хоче світитися. А для цього треба вивертатися. Планувати. Для цього потрібен справді твердий намір. Справжнє бажання зникнути. Одного разу мені спало на думку, що він може бути шпигуном, як Остін Поверс або Джон Ле Карре (це пояснило б, звідки Бет такого набралася, Міс Іспанська Інквізиція), і уряд міг замінити його ім’я на код, типу 007. Але потім я подумала: не будь ідіоткою. Це справжнє життя, а не фільми. А він не Джейсон Борн, а бухгалтер.

Бет підходить і торкається моєї руки, перериваючи цей плин думок.

– БЛЯ, НЕ ТОРКАЙСЯ ДО МЕНЕ!

Я підхоплююсь і намагаюся відчинити двері ванної, але металеву клямку заїдає. Вона затискає мою шкіру. Я зрештою перемагаю її й грюкаю дверима. Мчу донизу, через усі п’ятнадцять сходинок.

Голос моєї сестри гукає мене:

– Алві. Вибач. Повернися. Будь ласка.

Начхати, сучко.

Запізно.

Вівторок, 1 вересня 2015 року

Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди,

Бухарест, Румунія

– Мадам, прокидайтеся, будь ласка, ми на місці.

– Ні, ні.

Клоун. Де клоун? Сидіння мокре від цівки, що витекла в мене з рота, зібравшись у калюжку. Я відчуваю руку, що трусить мене за плече.

– АРРРР! Відчепіться, – кажу я.

– Вибачте, але вам потрібно вставати. Усі інші вже повиходили з літака.

– Літака? Якого літака?

Я розплющую очі. Це та надокучлива стюардеса, Ґвіневра, чи Жеральдина, чи щось таке. І я явно в літаку.

– Де ми? Повторіть. – Я намагаюся сісти.

– Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди. Ми приземлилися в Бухаресті.

Я тру очі обома руками. Мені конче потрібно знову заснути. Я перекочуюся на сидіння та скручуюся, спираючись на подушку.

– Ще п’ять хвилинок, – кажу я.

– Мадам? Мадам?

– Я не хочу йти. Просто дайте мені спокій, – кажу я.

– Ви б хотіли, щоб я забезпечила вам візок?

– Ні. Так. Добре. Як хочете.

Вона зникає, залишаючи за собою лише надто інтенсивний запах іланг-ілангу, перепахчену хвилю. Я заплющую очі. Тихо, лише ледь чутно гуде кондиціонер. Навкруги нікого. Я втискаюсь у синтетичне сидіння. Усе хуйовіше й хуйовіше. Я далеко від дому, хоч де б то було. Єдине, чого мені хочеться, – спати. Але тепер, коли ми приземлилися, я можу увімкнути телефон (не ризикуючи одразу ж померти). Мені потрібно перевірити Ніно.

Я простягаю руку до свого телефона в маленькій сітчастій кишеньці на спинці сидіння переді мною. Утуплююся в екран. Поточне місцезнаходження: «Бухарест, Румунія. Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди».

Плечі в мене напружуються.

Він тут.

– Ось. Ми привезли для вас візок.

Я підводжу погляд і бачу ту стюардесу і з нею ще кількох товаришів. Вони підходять до мого ряду й зазирають. Розглядають мене, обережно, ніби суриката, що вшився з лондонського зоопарку, з піною на роті, – скоріш за все, хворого на сказ.

– Ви готові, любенька? – питає один зі стюардів. – Ми просто піднімемо вас і перекладемо до візка.

– Раз, два, три, взяли.

О Господи, ми вирушаємо.

Піп.

Піп.

Піп.

Візок поволі сунеться вперед, помаранчева лампочка вгорі яскраво блимає. Ми проходимо паспортний контроль і прямуємо до натовпу пасажирів, що прибули. Я заплющую очі та спираюся головою на прохолодну білу металеву поперечину. Думки