Погана - Хлої Еспозіто

Ку-ку.

Ку-ку.

Ку-ку.

Стули дзьоба, курячі твої мізки.

Свіже повітря. Ось що мені потрібно. Щось, що допоможе збудитися. Я помічаю напис «Вихід», що світиться зеленим, хапаю свою сумку й зістрибую з візка.

– То я вже піду. Бувайте здоровенькі, – кажу я.

У маленького старенького чоловічка, що котить візок, є слуховий апарат, який, схоже, не працює. Чи, може, він не чує мене через шум акумуляторного двигуна. Я йду до подвійних дверей, і вони відчиняються переді мною. Непевним кроком виходжу надвір.

Ніч навколо чорна, а повітря свіже. Хмар немає, місяць і зірки яскраві, чіткі, ніби хтось їх обвів кульковою ручкою. Я в обидва боки озираю тиху вулицю. Нікого, сама лише я. О Господи, я зараз не готова до Ніно. Він мене розчавить за дві секунди. Я не можу просто чекати отут, зовсім відкрита. Я знаю, що він десь тут… десь… причаївся, мов кажан. Я звертаю на бічну вулицю, прискорюю крок, вогні аеропорту залишаються позаду мене. Я в житловому районі на околиці міста. Пара від мого дихання збирається в хмарки. Я обхоплюю себе руками. Боже мій, тут холодно. Я в куценькій сукенці своєї сестри, без шкарпеток, без спідньої білизни. Вона, напевно, страшенно личила Бет. Вона завжди була стрункішою за мене.

Я зловлю таксі. Дістануся до готелю. Приведу себе до ладу на завтра. Так. Так, саме так і зроблю. Зброя. План. Стратегія. Візьму себе в руки.

Хтось хапає мою сумку.

– Гей! Ні. Що за?..

Хтось поцупив мою сумочку.

Мій телефон.

Мої гроші.

Мій годинник із зозулею.

Я завмираю на місці й озираюся. Що це було щойно? Хто це був? Темна чоловіча постать завертає за ріг, і кроки тихішають. З живота підіймається нудота. До голови приливає адреналін. Бля. Це що, був Ніно?

– ГЕЙ, – кажу я.

Він не віддаляється.

Я кидаюся за крадієм.

Від туманної мряки, яку не можна назвати справжнім дощем, повітря стає якимось потойбічно-сірим. Крихітні краплі охолоджують мою шкіру. Шкода, що на мені немає більше одягу. Крижане нічне повітря пронизує голі руки та ноги та посилає дрижаки аж у хребет. Я звертаю в похмурий провулок; звісно ж, він десь тут? Від світла двох ліхтарів падають довгі тіні. Тротуар слизький і мокрий. Баки для сміття переповнені, навколо валяються сміттєві пакети. Я відчуваю огидний запах гниття. Щось здохло. Пташка? Пацюк? Кіт із половиною хвоста нявчить і вшивається, побачивши, що я йду. Він зникає в іржавому баку.

– Ніно? Це ти? – питаю я, але занадто тихо. Пошепки.

Мені на ноги бризкає холодна брудна вода з калюж. Фее, як бридко. На босоніжки «Прада». Це місце скидається на Арчвей.

Ось тепер я помічаю його перед собою – і моя шкіра вкривається холодним потом. Кроки відлунюють від стін.

– Гей, ти. Повернися. Ходи сюди.

Він одягнений у все чорне, стоїть спиною до мене. Обрисами скидається на велетенського павука. Він обертається, і я судомно вдихаю. На якусь коротесеньку мить мені здається, що це Ніно. Але це просто темрява жартує зі мною. Страхи вириваються з підсвідомості. Уява бешкетує. Я розглядаю його обличчя, біле, мов маска, нелюдське, майже демонічне. Його страхітливі очі дивляться просто в мої. Чого він так витріщається?

– Віддай мою сумку, – вигукую я в темряву. Намагаюся говорити впевнено, але кого я хочу обдурити? Голос у мене тонкий, дуже високий і тремтить мов осиковий лист.

Чоловік знову починає бігти.

Я кидаюся за ним, дурнуваті босоніжки труть, врізаються в шкіру, ноги болять, вкриті пухирями. Стегна неначе довбаним вогнем пече. Давай, Алві. Ти можеш це зробити. Це просто якийсь хлопець, це не Усейн Болт[22]. Я наздоганяю його: три метри, два метри, один метр. Бля. Що робити, якщо він озброєний? Що, коли в нього пістолет? От лайно, я вже тут. Надто пізно. Я стрибаю до сумочки й хапаю її.

– Гей, ти, покидьку, це ж «Гермес».

Мої пальці вчіплюються в шкіру. Тут сама лиш сумочка штуку коштує. Він простягає брудну руку. У нього покусані нігті. Шрам біля великого пальця. Усе навколо, здається, сповільнюється. Він із силою тягне мене за руку.

– Фе. Відчепися. Ця сукня – від «Шанель».

Моя сумочка падає на землю.

Він що, щойно розбив мого годинника з зозулею?

Ми зіштовхуємося одне з одним. Я нахиляюся по сумочку, його смердюче тіло притискається до мого. Я натикаюся на стіну, шершава цегла дряпає мою руку, здираючи пекучий клапоть шкіри. Відчуваю, як тепла кров тече вниз, до зап’ястя. Я йому за це помщуся. Неодмінно. Чую його дихання, важке, хрипуче. Відчуваю його гарячий подих на своєму вусі. І раптом – ЛЯСЬ!

Ні.

Тільки не в обличчя.

Увесь світ навкруги цього чоловіка темнішає.

Усе, що я бачу, – це його очі…

Він хапає мою сумку, і я оговтуюся. Ну ж бо, Алві, в тебе ще є справи.

– Тобі що, матуся не говорила? Не можна бити дівчаток.

Я хапаюся за ручку. Ми перетягуємо її, мов канат. Богом клянуся, якщо він її порве…

Він обертається та притискає мене до стіни. Його груба рука стискає моє горло.

– Ciao, Елізабетта, – промовляє він.

Він знає, хто я? Тобто кого я з себе вдаю? Але як? Він працює з Ніно? Застосунок повідомив, що він десь тут. Мої очі ширяють провулком туди-сюди. Його пальці щільніше стискаються в мене на шиї. Я не можу дихати. Намагаюся закричати, але звуку не виходить. Він тримає мої руки в мене над головою. Я опираюся, але він сильніший за мене. Я задихаюся. Легені вогнем пече. Вивертаюся, але він міцно тримає мене. Бля. От лайно. Я попалася.

– Ха-ха. Він тебе вб’є, – коментує Бет.

Я з усієї сили наступаю каблуком йому на ногу. Шість безжальних дюймів від «Прада». Він кричить. Стискає мене вже не так міцно. Це мій шанс. Він не може зосередитися.

Я б’ю його головою об стіну. Руки в мене тремтять, але я добре приціляюся. Його череп голосно стукає, мов молотком об каміння. Тупий удар, але вдалий, гучний. Чоловік падає на землю, його тіло валиться у бруд, мов ганчірка. Байдужий, як мішок картоплі, важкий, мов купа гною. Я опускаюся колінами йому на груди, схлипую, захлинаюся, намагаюся віддихатися. Горло в мене немов у вогні. От гадство. Ледве обійшлося. Я зазираю в його обличчя. Ще один хлопець, що спробував наїбати мене, як Ніно. Отак тобі, довбойобе. Кров із його голови починає збиратися в калюжу, гладку й блискучу, мов нафта. О Боже правий, невже я… я його вбила?

Ку-ку.

Ой, ви тільки погляньте. Годинник і досі працює.

Я даю йому ляпаса. Сильного. Він не ворушиться. Навіть не здригається.

– Ну ж бо. Прокидайся. ПРОКИДАЙСЯ, – вимагаю я.

– Цього разу тобі не вийти сухою з води.

Серце в мене починає битися швидше. Я тремчу. Мене нудить. Що я зробила? Хто я така? Я піднімаю руку до його обличчя. Шия в нього тонка й жилава, шкіра на ній висить, мов у індика. Намагаюся намацати на ній пульс. Ледь помітна ниточка, схоже, слабшає від найменшого тиску. Не відчувається нічого. Жодної, навіть легенької, пульсації. Він тихий. Нерухомий. Мертвий.

Ні, ні, ні, ні. Ким я стала?

– Мені здавалося, що тобі подобається вбивати, –