Ідеальна незнайомка - Меган Міранда

– Не можу собі дозволити, на жаль.

Вона підвела брову і ще раз оцінила мене поглядом.

– Тобі, мабуть, варто шукати десь в іншому районі міста. Що ти думаєш тут знайти дешевше п’ятисот?

Я не знала. Я ще ніколи не була на своїх хлібах. Старанно вчилася в коледжі й отримувала стипендію, вряди-годи знаходила у студентському містечку випадкові підробітки, бо стипендії не вистачало, зайві гроші відкладала на рахунок у банку, витрачаючи їх на одяг і розваги. Проживанням та харчуванням завжди була забезпечена. Я не сумнівалася, що отримаю бажану роботу; я ж була редактором студентської газети, не кажучи вже про солідну характеристику та переконливі відповіді на співбесіді. На новій роботі одразу мали видати першу заохочувальну платню, і я чекала листа-підтвердження, щоби внести завдаток за невеличку квартиру-студію неподалік.

Але мене не взяли на ту роботу. Я не була готова до такої прикрої несподіванки – досі я не зазнавала невдач. Єдина інша вакансія, на яку я проходила співбесіду, передбачала спершу безоплатне стажування.

Коли про це дізналася Пейдж, сидячи зі схрещеними ногами на своєму ліжку, прокоментувала через усю кімнату:

– То погоджуйся.

Пояснювати їй було важко. Сама Пейдж погодилася б без вагань. Вона завжди могла розраховувати на підтримку родини. А я боялася навіть повідомити мамі про свою невдачу – катастрофу для неї; я б почула це в її мовчанці на іншому кінці дроту.

– Не можу собі дозволити, – тремтячим голосом сказала я.

– Можеш пожити в нас, – запропонувала Пейдж.

Вона мала прекрасну роботу одразу після коледжу, а батьки заздалегідь підшукали їй невеличку квартирку, щоб дитина мала де жити, поки впевнено стане на ноги. Пейдж завжди була охоча поділитися своїм щастям.

– Може, варто запитати Арона?

Вона махнула рукою, мовляв, ти його знаєш. А я справді знала. За чотири роки навчання в коледжі ми встигли неабияк зблизитися. Ми з нею жили в одній кімнаті від першого дня, але мало не весь останній рік Пейдж проводила в гуртожитку Арона. Природно, що він перебрався до її квартири після закінчення. І цілком природно, що мені теж запропонували прихисток. Ми ж фактично разом дорослішали.

– Лише на пару місяців, – сказала я.

Після закінчення навчання я переїхала до них. Тримала одяг у комоді під телевізором, розкладала диван пізно ввечері, коли вони зачиняли двері спальні, і складала, коли вранці спрацьовував таймер і вмикалася кавоварка. Мій шампунь стояв у куточку їхньої душової кабіни, бритва – поруч із бритвами Пейдж й Арона. Тонка перегородка між моєю головою та їхнім ліжком. Їхні звуки не давали заснути або будили.

І от тепер прийшло усвідомлення холодної та жорстокої реальності – я далі не могла там залишатися. Що, в біса, я забрала собі в голову, погоджуючись на те безоплатне стажування? Ну хто так чинить? Ну хто ж так легковажно вірить, спираючись лише на власний оптимізм, буцім світ просто в потрібний момент подасть тобі якусь підтримку? Я падала лицем у землю, і Еммі стала свідком цього падіння.

Вона турботливо взяла мене за лікоть.

– Скільки ти можеш собі дозволити?

Я прикинула, скільки грошей залишилося на моєму рахунку. Відняла їжу та проїзну картку, розділила залишок на три місяці. Скривилася. Пошкодувала про торішню мандрівку на весняних канікулах і про те, що залізла в кредит на картці, щоб придбати новий одяг для цієї роботи.

– Можливо, триста п’ятдесят, – прошепотіла я.

Вона наморщила носа.

– Сумніваюся, що ти будеш у захваті від того, що можна знайти за триста п’ятдесят. Послухай, я втрачаю гроші, чекаю, поки з’явиться хтось нормальний, і теж не можу собі дозволити щомісяця переплачувати. Щось – усе ж краще, ніж нічого. Може, прийдеш подивишся. А тоді будемо вирішувати, що можна придумати, якщо сподобається.

– Зараз не виходить. Мушу бігти на роботу.

Еммі схилила голову набік.

– І за неї не платять, – додала я.

– Ніколи не розуміла, який у цьому сенс.

– Щоб отримати оплачувану роботу. Як не дивно.

Вона продиктувала мені адресу, і я пообіцяла, що заїду дорогою додому. Щоправда, з’явившись на робочому місці, я передумала чекати до вечора. Відпросилася з обіду, зателефонувала Еммі, одразу сказала, що мені все підходить, позбирала свої речі й перевезла їх до помешкання Еммі на цокольному поверсі з двома спальнями, перш ніж Пейдж чи Арон повернуться додому. Надіслала Пейдж есемеску, щоб уникнути незручної розмови: Гарні новини! Знайшла квартиру в Олстоні. Через знайому приятельки. Помешкання знову цілком ваше.

Квартира Еммі була напівпідвальним приміщенням – нижче рівня землі. Довгі горизонтальні вікна під стелею, де можна було побачити ноги перехожих. Гладенько пофарбовані стіни зі шлакоблоків. У неї не було телевізора. Ми жили поруч із відчиненою допізна алкогольною крамницею. Іноді серед ночі чули звуки бійки. Втім, як не дивно, я ніколи не почувалася безпечніше, ніж у ті місяці з Еммі.

У тій квартирі було зовсім обмаль речей, я привезла з собою теж скупенькі пожитки.

– Я через кілька місяців поїду, – пояснила вона. – Записалася на місію Корпусу миру, на два роки. Позбуваюся своїх речей. Я ж не зможу взяти їх із собою, розумієш? А дівчина, яка жила тут раніше, у травні завершила навчання. І забрала всі свої речі додому в Каліфорнію.

Раптом спало на думку: «А може, я була для неї просто однією з тих безпритульних кішок? Може, вона тоді поставилася до мене так само, як зараз ставиться до безпритульних тварин?».

Кайл стояв, спершись на кухонну стійку, нічого не записував – просто уважно слухав мою історію. І я за це йому була вдячна.

– Це було давно, – продовжила я. – Але вона завжди мала щедру вдачу. Мені допомогла, потім допомагала іншим у Корпусі миру. Вона цілком безкорислива людина. Знаєте, така, що цінує реальні вчинки, а не порожні балачки.

Вона вирушила на місію Корпусу миру наприкінці вересня. Після стажування я врешті отримала оплачувану посаду й одразу відклала з перших двох зарплат на завдаток за квартиру-студію в трохи менш престижному районі. Перестала відповідати на дзвінки Пейдж. І дивувалася, як легко можна втратити міцну дружбу, що тривала чотири роки, просто не роблячи нічого. Згодом я дізналася, що через три роки вони з Ароном побралися.

– До речі! – вигукнула я, згадавши, що маю для Кайла ще дещо. Відірвала картку-наліпку й записала адресу. – Ось, де ми з нею жили. Влітку, вісім років тому.