Ідеальна незнайомка - Меган Міранда

Послуга за послугу: раніше такий принцип застосовували й у моїй професії. Хочеш щось отримати – віддай щось натомість.

Я забрала в нього з рук олівець. Розвернула аркуш до себе. І дописала туди електронну адресу, яка починалася з TeachingLeahStevens.

– Іноді він із цієї пошти надсилає мені листи. У школі. Я їх видаляю. – Я знизала плечима. – Чесно кажучи, вони не такі вже й погані.

Якусь хвилину він із незворушним виразом обличчя сидів мовчки, перетравлюючи інформацію, а тоді сказав:

– Дякую. Подивимося, що вдасться з’ясувати. Було б добре, якби ви не видаляли наступних листів.

Я кивнула на знак згоди.

Він ще раз проглянув записи, перш ніж сховати аркуш до теки, а тоді виклав руки на стіл перед собою.

– Кобб створив окрему електронну адресу, щоб вас переслідувати, Ліє. Ви комусь повідомляли про це? Чи про самі листи?

– Ні. Вони здавалися невинними, справді.

Утім, якщо подивитися з ретроспективи – не такі вже й невинні. Ніби нічого особливого, на перший погляд. Моя перша керівниця якось порадила не додавати свого фото до статті, і я образилася. Я тоді подумала – це через те, що вона вважає, буцім фото зашкодить статті – що я надто юна і щаслива, щоб писати так, як я писала. Що читачі не сприйматимуть мене серйозно.

Але я дякую їй за ту пораду щодня. Вона врятувала мене від прихованого за екранами комп’ютерів світу, який пов’язував моє ім’я з моїм обличчям. Натомість слова анонімів летіли в порожнечу. Все те, з чим вони не погоджуються, все те, на що натякають тільки через моє ім’я, – все з часом відкотилося на задній план, стало фоновим шумом.

Насправді ті листи були нічим не гірші.

Ні. Проблема таки зі мною. Я перестала відчувати небезпеку слів.

Розділ 9

Якби я писала статтю про зниклу жінку й розпитувала її співмешканку, я б попросила таке: «Розкажіть щось про неї. Якусь цікаву історію, щоб читачі могли познайомитися з нею ближче».

Тож, коли Кайл на півдорозі до машини раптом передумав, повернувся й попросив мене розповісти більше про Еммі – змалювати детальніше, яка вона, – я була заскочена. І не сказала йому першого, що спадало на думку.

Я хотіла розповісти про випадок із ножем – через два тижні після того, як я перебралася до Еммі в Бостоні, мені зателефонувала Пейдж, сказала, що вони з Ароном зараз поблизу, й попросилася в гості – подивитися на моє нове житло. Як я завмерла посеред вітальні, впустивши з рук телефонну слухавку, і та звисала біля ноги, як мені раптом наче затопило водою голову, і стіни навколо, здавалося, почали віддалятися. Як Еммі дуже спокійно запитала: «Хто це?».

Хотіла розповісти, що Еммі, яка різала яблуко, коли я їх представляла, різко обернулася й мало не встромила ножа Аронові в руку, як його фізіономія скривилася від здивування і спалахнула гнівом. Як вона вдала, що це сталося випадково, але при тім красномовно стиснула губи. Як вона подивилася на нього і процідила: «Ой, я вас не помітила», – і повернулася до свого яблука. Як вона нічого мені не сказала, коли Пейдж дзявкнула, вирячивши на мене круглі очі – мовляв, ти бачила? І як я вдала, що нічого не бачила. Як Еммі навіть не підвела очей, коли Арон крізь зуби повторював: «Не переймайся, нічого страшного», – ніби вона вибачилася, хоча ніхто не вибачався. Як Еммі так і не обернулася до гостей, поки Пейдж не забрала його звідти. Як я любила її в ту хвилину. І як ми ніколи про це не говорили та не згадували.

Я хотіла сказати Кайлові: «Еммі таких, як ти, з’їдає на сніданок». Хотіла, щоб він знав – вона сильна й нікому не дозволить витирати об себе ноги. Вона не безпорадна дівчинка, яка б не помітила загрози.

Але це не та історія. Тут треба було щось таке, що змусило б людей переживати, викликало бажання допомогти, побачити в образі зниклої дівчини своїх близьких і коханих.

Кайл уважно дивився на мене, немов спостерігаючи за всіма тими історіями, що роїлися в моїх думках – історіями про неї, про мене.

Я уявила, що це репортер. Що насправді він каже: «Добре, Ліє, покажи мені її».

І я зупинила свій вибір на нашій першій зустрічі.

– Вона взяла мене до себе, – сказала я. – Я не могла собі дозволити винаймати окрему квартиру, не було куди подітися, і вона мене прихистила.

Це було в понеділок. Уранці того дня раптом виявилося, що мені конче потрібне житло. Це сталося після того, як я не отримала очікуваної роботи й натомість влаштувалася на безоплатне стажування. Після того, як місяць прожила на канапі в Пейдж та Арона. Це було потім.

Я попрямувала до свого колишнього студентського містечка – до обвішаної папірцями з відірваними номерами телефонів дошки оголошень у вестибюлі, повз яку раніше проходила сотню разів. Загублені тварини, вакансії, пошук співмешканців. Навмання відривала номери, напихала папірцями кишені. Від перебору інформації, від надто високих цін закрутилося в голові, мене аж нудило.

Спершу я не дочула.

– Шукаєш житло, питаю? – повторила дівчина поруч.

Вона сиділа на кам’яному парапеті біля ґанку, схрестивши ноги, і жувала рогалик. Дівчина забрала з кутика рота пасмо довгого каштанового волосся, заправила його за вухо й зістрибнула з парапету.

– Привіт. Я Еммі, – представилася вона, простягнувши руку. – Просто запитую, бо он там моє… – І вказала рогаликом на папірець у верхньому правому куті: Короткострокова оренда. 500 дол. / міс. Цокольний поверх. Тільки дівчата.

– Лія, – представилася я, тиснучи їй руку.

Еммі скидалася на студентку. Джинси-бедрівки, куца футболка, густо підведені очі, темно-червона помада.

– Мабуть, «тільки дівчата» було зайве, – сказала вона. – Бо мало не самі збоченці телефонують. – Вона скроїла кумедну змовницьку міну, ніби ми вже спільниці. – Я тут вирішила поспостерігати, зробити невеличкі попередні оглядини. – Вона примружила очі. – І ти, здається, не схожа на збоченця.

Я поспішала на стажування, намагаючись вдавати, що це звичайнісінький день.

Балетки на тонкій підошві, блузка-безрукавка, штани хакі, зібране у вузлик волосся. Але я відчувала, що стою надто зосереджена, надто скута. Сама не своя. У голові якось дивно гуло. Дзвеніло у вухах. Від самого вигляду її рогалика я раптом відчула нудоту.

Я озирнулася на