Ідеальна незнайомка - Меган Міранда

склянку: зап’ястя таке тонісіньке, аж вени проглядаються. – У цьому є певна іронія, – додала вона, – так виглядає, що ті, хто не відчувають твердої основи під ногами, дуже цінують стабільність та прогнозованість, а ті, хто мають надійну рутинну роботу з дев’ятої до п’ятої, заздрять мандрівним волоцюгам. Вочевидь, ми неминуче мали б зійтися. Його, фінансиста, тягнуло до легковажної дівчини, яка скаче з однієї неприбуткової роботи на іншу. Але тут він отримує скерування на нове місце, я переїжджаю разом із ним – ні роботи, нічого, – і раптом усе змінюється. Мабуть, він сподівався, що я вгамуюся й урешті піду до голови по розум. Знайду собі стабільну роботу. Але в мене немає відповідної кваліфікації чи резюме. Я не така. І, здається, він теж не такий, як я думала. Тож я знову в дорозі.

Пляшка горілки між нами спорожніла, і я видобула з холодильника вино.

Еммі говорила далі, алкоголь ударяв їй у голову й заплітав язика.

– Здається, він не вірив, що я зможу піти від нього, і дуже здивувався.

Я втупилася в її руки. Вона сплела пальці й опустила їх на коліна.

– Пробач, – сказала вона, підвівши на мене очі, усміхаючись. – Ми не бачилися вісім років, а я одразу до тебе зі сльозливими байками. Насправді в мене все гаразд. Усе добре. Змінімо тему.

Але я не хотіла змінювати. Я вже добряче напилася, я була до нестями захоплена людиною навпроти, що вона така на мене не схожа й водночас така мені близька.

– Еммі, яке в тебе прізвище? – запитала я.

– Ти не знаєш, справді? – засміялася вона.

– Справді не знаю, – захитала я головою.

– Ґрей, – сказала вона, сміючись і кліпаючи посоловілими очима.

– Еммі Ґрей, – повторила я, смакуючи ці слова. Так, їй пасує. – Еммі Ґрей, мені треба поїхати з цього міста, – оголосила я, відчувши, ніби це якесь відвертіше зізнання, ніж насправді.

Еммі була ексцентричною в усьому, тож, мабуть, подумала, що я мала на увазі емоційний, духовний аспект, що мені потрібні зміни для особистого розвитку. А не те, що я мусила тікати в прямому сенсі, поки лайно не потрапило на славнозвісний вентилятор.

– Мушу тікати звідси, – дещо серйозніше сказала я. І йшлося не про дику міграцію тридцяток, як називали це явище мої друзі, – масовий переїзд тридцятилітніх, які одружуються, купують будинки в передмісті та щоденно добираються звідти на роботу й назад. Я справді мусила. Тут для Лії Стівенс нічого не залишилося. Сама лише небезпека.

Еммі втупилася на мене, ніби теж читала мене наскрізь.

– То вперед, – сказала вона, і я знала, що вона так скаже.

Еммі вкотре зиркнула через плече на годинник, на торби на стільниці, на двері. Я знову зустрілася з нею поглядом і зрозуміла, що Еммі не хоче їхати додому, поки там її наречений.

– Можеш ночувати тут, – запропонувала я.

У моїй пам’яті решта тієї ночі звучала сміхом Еммі, залишивши відчуття чарівності, одурманення та якоїсь нереальності.

– Я кинула дротик у мапу, – сказала вона, і раптом нам знову по двадцять два, ми в барі і, заплющивши око, цілимося кидати дротики. – Як ти ставишся до Західної Пенсільванії?

Цікаво, чи хтось із моїх друзів здатен на щось таке, – подумала я й засміялася. Ясно, що не здатен. Еммі мала в собі щось дике, вільне. Щось таке, як у людини, яку збили з ніг, але вона вперто підводиться. Людини, яка кинула дротик у мапу й подумала: «О! Тут буде мій новий старт».

Як я ставилася до Західної Пенсільванії? У ту хвилину, слухаючи слова, що злітали з вуст Еммі, добре ставилася. Західна Пенсільванія була знайомою й водночас новою. Достатньо близькою, щоб повернутися, і достатньо віддаленою, щоб розпочати там усе спочатку. Я прошепотіла «Західна Пенсільванія» вголос і вирішила, що назва, якщо вимовляти, розтягуючи склади заплетеним язиком, дивовижно красива. Я вже бачила себе на сходах біленького ґанку. Волосся розпущене, у руці кава. Мій сміх лунко розлітається широкими навколишніми просторами.

– Так, – сказала я.

Це був майже жарт. Завтра вранці я прокинуся тверезою, з головним болем, і зустрічатиму новий день. Утім, коли я прокинулася, поруч у ліжку лежала Еммі – як вона сюди потрапила? Я не змогла згадати чітких деталей. Пам’ятаю лише, що вона сіла, протерла очі й запитала:

– Ну, то коли їдемо?

Учорашній план був сирий, побудований п’яними дівчатами на гіпотетичних припущеннях. Але Еммі була явно налаштована серйозно, і я здивовано витріщилася на неї, як на своє відображення. Подумки запитувала себе: «Чи справді я здатна перевернути своє життя догори дриґом – висмикнути свій світ із одного місця й перенести в інше? Чи таке насправді можливо?».

Але тоді я зупинила себе, вмостилася за комп’ютером і сказала:

– Добре, їдемо.

Адже те, що я завжди все ретельно й обачно зважувала й обдумувала, мені не допомогло – знову повернулася туди, звідки починала. Один-однісінький промах у статті, обдуманий ризик – і все, чого досягла, ким стала, здиміло вмить. Другої спроби не буде. Назад дороги не буде. Усе всередині завібрувало словом «їдемо».

Тепер я стояла у ванній кімнаті над раковиною, пильно розглядаючи себе в дзеркалі, боячись, що кліпну очима – і побачу там Еммі.

Я вкотре відчинила дзеркальні дверцята шафки. Зубна щітка Еммі була на тому ж місці, жорстка й суха. Якщо вона планувала залишитися у свого хлопця, то, мабуть, забрала б її з собою? Повернулася б по неї?

А може, Джим купив їй нову щітку? Чи однією на двох користуються? Утім, тепер було очевидно – Еммі додому не поверталася. Я не бачила її вже п’ять днів.

Мене бентежило порожнє ліжко, порожній будинок і непроста дилема: Не давай свідчень. Але ж Еммі! Не вплутуйся. Але ж Еммі!

Я подивилася на годинник і втретє за останні три хвилини визирнула у вікно, відчайдушно чіпляючись за надію, що її машина от‑от з’явиться з-за рогу. Вкотре перебрала в думках усі аргументи, чому хвилюватися не варто. Еммі доросла людина й, найімовірніше, залишилася у свого хлопця. Чесно кажучи, це було так на неї схоже. Летіти кудись навмання за вітром, але наостанку приземлятися тут. Я позаглядала в усі можливі закуточки, шукаючи записки від Еммі. Чи немає слідів насильницького вторгнення. Слідів боротьби та крові.

Мені просто потрібно на свіже повітря. Трохи освіжити голову.