Три тисячі смертей - Радій Володимирович Радутний

— Прізвище, ім'я, номер військового квитка, — монотонно прогув Дізфайндер.

— М-м-м-м... — застогнав "дезертир" й пробурчав ще щось нерозбірливе.

— Що? — перепитав Юр.

— М-м-м-мудаки! — раптом прорвало бранця. — Ну сказали б, що ціна змінилась, а для чого одразу по голові! Я ж можу й зовсім перестати працювати!

Кухар нахабнів на очах, і Піт, довго не роздумуючи, врізав йому ще — на цей раз по ключиці.

— Ой! — вереснув полонений так, наче його підрізали. — То ви...

— Я запитую ім'я, прізвище та номер квитка! — так само монотонно наполіг Дізфайндер.

— М-міхаіл... В-валєрін...номер... забув...

Аж тепер Піт побачив в очах ворога те, чого домагався з самого початку — страх. Страх не перед місцевими злодюгами, що могли набити морду за крадіжку в "своїх" або за "неякісний товар", а забобонний, тваринний жах перед абсолютно незрозумілою жорстокістю, той переляк, після якого людина викладає все, що знає, про що здогадується й про що не має ані найменшого уявлення — аби лишень швидше задовольнити незрозумілих напасників, аби лишень швидше усе скінчилось...

— Скільки людей на об'єкті? — підсунувся ближче Дізфайндер.

— С-сорок три... Тридцять дев'ять солдатів, офіцер та три прапорщики... А наві...

Піт знову вдарив бранця в ключицю — ту ж саму.

— Ой! Я все скажу, все, тільки не бийте! — заволав полонений. — Прапори всі в бункері, лейтенант у казармі, а замстаршини десь на території! З солдатів у бункері зараз десятеро, а інші...

Дізфайндер кивнув, Піт знову змахнув пістолетом й опустив його просто на потилицю полоненому. Щось коротко хруснуло, солдат кавкнув, наче пес, якому дали штурхана, й ні разу не сіпнувшись, завмер.

— Розумна людина, — мало не з розчуленням сказав Сапер. — А траплялися такі, що починали щось про "родіну-мать" горлати...

У кущах щось шелеснуло й раптом коротко тріснув постріл. Найманці майже одночасно впали на землю, розкотилися в різні боки.

— Все гаразд, хлопці, — прошепотіло в навушниках голосом Ганса. — Це просто пес.

— Який пес! — насторожився Сапер. — Гансе, чи ти було не...

— Та ні, заспокойся! — Калібр піднявся з протилежного краю галявини. Юр міг би закластися, що падав він зовсім в іншому місці. — Просто якийсь пес приблудний. Навіть не писнув.

Пес виявився кудлатим й досить великим чорно-сірим плямистим покручем, Дізфайндер придивився до нього ближче і знизав плечима.

— Нічого не змінилося, — пробурчав він. — Анічогісінько..

І зціпив зуби.

— Що, був з ним знайомий? — поцікавився Сапер, штурхаючи труп ногою.

— З його дідом, — неохоче відгукнув Юр. — Або з прадідом. Разом у самоходи бігали. Прапорщика, розумник такий, за сто метрів чув. А вночі шлях вказував, якщо в мене система наведення глючити починала.

Найманець невесело посміхнувся.

— Цікаві були часи... — але в подробиці вдаватись не став.

— Добре, що далі? — знову озвався Калібр.

— Далі? — Дізфайндер струснув головою, наче відганяючи нав'язливу думку й рішуче розвернувся до бетонки. — Далі замикаємо дроти лінії електропередачі, ламаємо дизель, рвемо антени... ну, й стріляємо у все, що рухається, звичайно.

Ганс кивнув і задоволено пирхнув.

Просто з галявини, де, на свою біду, влаштував криївку кухар, до передавального центру вела добре втоптана стежка. Сапер-пес біг попереду, час від часу зупиняючись та кумедно поводячи носом ліворуч-праворуч, потім принюхувався до землі й знову переходив на біг. Слідом трюхикав Піт, потім Дізфайндер, й замикав колону, як завжди, Калібр. За звичайних обставин такий стрій мав певну перевагу — у разі несподіванки першими в бій вступали автоматники, а завершував його Ганс одним-двома пострілами з своєї важкої артилерії — але цього разу німець біг з таким самим куцостволим дрібнокаліберним автоматиком й лише стиха лаявся з цього приводу.

Подорожувати довелося недовго — вже за хвилину пес зупинився біля занедбаної дротяної огорожі. Просто над стежкою нитки дроту хтось дбайливо розсунув — якраз щоб пролізти людині з вантажем на спині.

Сапер рипнувся було вперед, але одразу ж і зупинився, застережно піднявши руку. Просто під огорожею з-під дерну витикався чорний кабель товщиною зо два пальці.

— То пусте, — махнув рукою Дізфайндер. — Воно ще при мені не працювало. Утім, перевір.

Піт витяг з-за спини щось схоже на рамку з крильцями й обережно наблизив її до кабеля, потім — вже менш обережно — поводив її поруч, й нарешті, нахабно потицяв просто в чорну ізоляцію.

— Мертве, — він сховав прилад й теж знизав плечима. — То де тут, кажеш, лінія?

— Трохи праворуч, — махнув рукою Дізфайндер. — Якщо, звичайно, щось не змінилося.

Кількома хвилинами по тому виявилось, що все є як і було. Звичайні бетонні стовпи йшли понад колючим дротом й несли звичайні алюмінієві дроти.