Місто Боуган - Кевін Баррі
Я хочу з тобою побачитися Маку. Я хочу на тебе подивитися й не говорити дурниць я хочу на тебе подивитися й побачити яка ти стала. Я хочу тебе обійняти. Вибач що пишу тобі таке але не маю вибору мушу. Я черв я знаю що повернутися після такого часу завдає тобі прикрощів що це тяжко й боляче. Ти мені якось дещо сказала цікаво чи ти ще пам’ятаєш. Ти сказала хай би що сталося ми будемо разом. Пам’ятаєш? Мабуть юні дівчатка таке мелють а та дівчинка була закохана але я стільки років у це вірив це стільки років мене підтримувало мене утримувало від краю могили Маку.
Я тебе досі кохаю. Облуплені страшні слова розумію і раз я їх записав то може по правді я таки хочу зробити тобі боляче. Може я вірю що так тобі і треба. Ми робимо свій вибір і мусимо з ним жити. Може здатися що це безумство писати ці слова після стількох років але ж ось тримай сама розбирайся я розбирався з ними так довго.
Коли ми ходили Манівцями і ми були малі у Боугані мені здавалося що серце ось-ось виплигне мені з рота. Я клав руку тобі на поперек ніби з даху стрибав. На лиці велика м’яка посмішка а це ж я був головний крутелик у місті. Ти така маленька була. А ще ти зі мною говорила так тихо майже пошепки і навіть не цілувалася зі мною стільки тижнів.
Вночі ми блукали Манівцями і спускалися до річки. Я досі чую річку літньої ночі коли ми сиділи на кам’яних сходах а ти схиляла голову мені на груди і завмирала. Я вірив що ніщо що ніхто не стане між нами Маку. Я собі кажу що повернутися сюди це розірвати пута якими ти досі мене тримаєш. Усі ці роки всі ці темні часи я відчуваю на собі доторк і це завжди твій доторк. Я бачу тебе сімнадцятирічну, вісімнадцятирічну так досконало чітко до останньої деталі кісточки під шкірою насуплені брови коли ти хвилювалася за мене бо на Манівцях були заворушки. Я певен що ми пішли не тим шляхом і те що я бачив із твого життя з Гартнеттом не переконує мене нібито це не так.
Дні мої тепер минають тихо. Якісь місця ти мабуть пам’ятаєш бо ми туди ходили. Ми лежали у високій траві пам’ятаєш Маку. Це у Боугані все міняється а Велика Пустка лишається незмінна. Живу не в палаці але тут затишно сиджу я старий над болотами перед пузатою грубкою. Якби мені раніше сказали що з мене буде я б посміявся. Хоча скажу знову коли я побачив тебе кілька днів тому на вулиці Дев мені подих перехопило від років яких на тобі не видно від того яка ти мені близька. Рухалася ти точнісінько так як я пам’ятаю. Ти не подумай я за тобою не шпигую але раз побачив і відвернутися не міг.
Я повернувся в Пустку назавжди і я хочу з тобою побачитися Маку. Навіть якщо це мене вб’є я хочу з тобою побачитися. Я прошу тільки про одну зустріч. Місце і час вибирай сама. Стільки часу минуло а мені досі є що тобі сказати і краще сказати це особисто. Дай мені знати через містера Менніона чи можна домовитися про зустріч. Благаю знову почути моє ім’я з твоїх вуст було б раєм.
Сподіваюся я скоро знову від тебе почую, дівчинко.
Ґ.
Хто тут верховодить?
Дом Ґлісон — жирнозадий новинар — ішов, свіжо-поголений, вулицею де Валери, а на обличчі в нього видно було сліди бритви. У ніжно-блакитному костюмі в стилі «зут»[13] і в підбитих цвяшками черевиках, якими він завзято витанцьовував по тротуару. А витанцьовуючи — як на товстуна він вправно тримався на своїх копитах, — він тужливо позирав на Велику Пустку. Він сповільнився, а потім узагалі завмер і опустив погляд на свої маленькі ніжки. Підніс пучки пальців до губів. Прикусив.
— Та Ґантові ж копа скоро, містере Менніоне, — прошепотів він. — Не буде ж він пробувати приставити їй свій шланг-мустанг на цьому етапі?
Старигань, який із настанням нічної прохолоди загорнувся у плащ від «Кромбі»[14] й насунув на голову капелюха у формі поркпай[15], тільки підвів брови. Він сидів собі на парканчику на вулиці Дев, наче просто витрішки ловив.
— Кохання, Доме, річ незвідана, і може тривати довго.
— Тоді не можна, щоб Гартнетт пустив це на самопас, містере Менніоне.
— Діло кажеш, Великий Д. Він повинен влаштувати Ґантові привітання на славу. Місто дивиться. Муніципалітет дивиться. І жона його дивиться, січеш?
У місті острах змішувався зі збудженням. Сильні світу сього зійдуться у двобої, а коли на герць стають велети, маленький світ двигтить. Чекаємо не дочекаємося.
— Він шукав Ґанта за містом, у Пустці, містере Менніоне. Не міг же я йому не посприяти…
— У Пустці, Доме, я б за Ґ. не переймався.
Старигань підбадьорливо посміхнувся, і там, під ліхтарями вулиці Дев, Дом, захмелілий від міських інтриг, знову почав пританцьовувати. Стегнами повихляв. Покрутився. Похапав ротом повітря, як рибка. А тоді підморгнув і прошепотів:
— А кажуть, що коли бабу ту грають, у неї очі косити перестають. Це правда, містере Менніоне?
— Так кажуть, Доме.
Дом забулькав, підвів очі на зорі й закружляв із ними. Йому було п’яно й весело.
— Біда нам із тим коханням! — заволав він.
— Що є, то є, Доме.
Газетяр озирнувся своїми баньками через плече, ніби за ним хтось міг спостерігати, а тоді схилився до Стариганя.
— А ше, ясно, шо в нас, і крім Ґанта, є проблеми.
— Тільки не заводь про К’юзаків, Домініку, будь ласка.
Дом трагічно схопився за груди. Прикинувся, наче ось-ось безживно впаде на бруківку.
— Ангіна моя! — захрипів він.
Старигань зміряв його розважливим поглядом.
— Якщо Затишшя урветься, ми всі можемо зробити па-па трамваю на Бовісту, Доме. І всім забудовам, чуєш?
— Як церковний дзвін, містере Менніоне. Чого Боугану не вистачало, так це кривавої зими,
