Місто Боуган - Кевін Баррі
Мудак розслабився і обм’як, натягнув коронну ошклілу маску безмежної непередбачуваності.
К’юзаківська погань зарепетувала, як птички вуличні, — недаремно ж символом у них був шпак, але в наступ не пішла, покірно розступилася.
Хтось врубив світло — різке, прожекторне.
У хвості натовпу хтось гучно гавкнув, і ритуальний гавкіт підхопили всі: цілий шинок, як шалений, забрехав.
У нещадному світлі невмілі татуювання у формі шпаків, що вкривали покоцану шкіру К’юзаків, тільки псували їм вигляд. (Взагалі, стан шкіри на Північних Висотках поганенький, похвалитися нічим).
Вовчик і Мудак роззирнулися по ворожому лігву:
Священні символи Висоток на стінах — пикаті піт-булі, дивні крилаті хвойди-демони з панельок, меморіали загиблим різунам із північних легенд.
Вовчик із Мудаком усім виглядом показували, що К’юзаківське кодло їх геть не вразило:
Того сезону К’юзаки ходили у підкочених джинсах, в’язаних жилетках і шпачиних перах за стьожкою капелюха поркпай — ті лищали й переливалися зеленувато-чорним. У всіх був низький лоб, який і надавав їм того трошки здивованого вигляду, що здавна асоціюється з північняцькими лобуряками.
Знову пролунав гавкіт, його підхопили, аж нарешті сам Вилупок К’юзак, король-гавкун, протиснувся крізь натовп.
Із прикритим самими тільки золотими ланцюгами торсом, кремезний, майже такий же завширшки, як заввишки, він недобре посміхнувся хлопцям повним ротом золотих коронок.
Він спинився за кілька футів від них.
Обвів Вовчика поглядом, прицінився до малого.
Схвально кивнув.
— Росте молокосос, росте, — сказав він.
Задумливо потер підборіддя. Підійшов ближче.
— То молокосос снує власні плани — чи розпорядження Стиляг виконує?
Він сумовито опустив плечі.
— Бо, молокососе, з пісні слів не викинеш, ага? У нас тут останнім часом К’юзаків, яких ти шрамами розписав, як собак нерізаних, січеш?
Вовчик сумовито погодився.
— Часи зараз цікаві, К’юзе, — сказав він. — Всім тіки дісталося по заслугах.
Сичання, крики, гарчання — і Вилупок К’юзак заткнув їх, піднявши руку.
— Молокососе… не будем навіть про тих, кого підрізали, ага? Не мина такого року, щоб із річки Боуган не витягли поплавка, а в поплавків тут братулі й кузинки є, січеш?
Вовчик на мить схилив голову, обвів шинок суворим поглядом.
— Вибачаюся, що справив вам клопіт, — сказав він.
Кодло струсило заціпеніння і з сичанням метнулося вперед, але Вилупок К’юзак знову підніс свою плямисту руку з порепаною шкірою і закричав.
— Ша! Ану ша мені!
Кодло, всупереч власній волі та гамованій енергії, розслабилося, а Вилупок К’юзак мовби аж захопився гостем.
— А в молокососа яйця є, — сказав він. — У тобі точно північного сочку не тече?
Вовчик скривився.
— У мені тільки й того жовтого, шо вранці висцяю, — сказав.
Вилупок зціпив губи й перевів банькатий погляд на Мудака.
— А в цього глиста в роду пайкі наслідили, га? Он балухи які зелені.
Мудак сплюнув, напружив м’язи, рішуче зиркнув на К’юзака.
— У нас діло є, — сказав він. — Так шо хвате тут брехать, як сучка, К’юзі.
Вилупок обернувся до натовпу, що засичав, і всміхнувся, притупнувши ногами.
— Ну, Цибатий ніжних фіялочок у лейтенантах не тримає, — сказав він. — Команчів послав, бойових таких. Але сам не йде, нє? Нє, пане. Цибатий від дому не відходе, ага? За своїм двором треба дивитися. Шо, правий я чи не правий, рудий?
— У містера Гартнетта були інші справи, — сказав Вовчик.
— Шо, правда? — уточнив К’юзак. — І чим же це він такий зайнятий? Жоні своїй очі рівняє, чи шо? Чи інтрижки плете з мамкою свойою? Він же в нас, тіпа, мамчин синок? А ващє, Гартнетти останнім часом взялися за Нове місто, нє? Травки і курвів Стилягам уже не досить. Ні, пане. Їм тепер трамваї й маєтки подавай, ага?
Вовчик змахнув веснянкуватою рукою, показуючи, що балаканину скінчено.
— Нам треба вам дещо викласти, — сказав.
Він сягнув у внутрішню кишеню куртки й вийняв конверт зі срібного пергаменту. На ньому було витиснуто знак Гартнеттових Стиляг — голову дикої кози. А всередині було оголошення про кровну помсту.
Вовчик Станнерс подав конверт Вилупку К’юзаку.
Химерна мить, коли дійство стає на паузу.
Через цю паузу Вовчик собі припустив, що в К’юзакових лавах єдності нема. Але потім Вилупок потягнувся по конверт, запхав його за пояс, з кишені на гузні вийняв брудний клапоть паперу, складений навпіл, і передав Вовчику.
Вовчик розгорнув його і побачив вульгарний малюнок із тих, що малі квецяють: схематично намальований кольоровими олівцями худий чоловік із членом і яйцями на лобі.
— Цидула, — сказав Вилупок. — Цікаво, бос твій впізнає себе на портреті?
Вовчик кивнув майже ґречно й одночасно з Мудаком повернувся йти.
— Я передам, що помсту прийнято, — сказав він.
— Так і скажи, молокососе, — сказав Вилупок. — То ще побачимся, січеш?
— Вибереш коли, К’юзе. Нам, тіпа, пофіг.
Вони знову пройшли покоцаними бульварами Висоток. Тепер на них палахкотів жар. Повітря аж бриніло. У місті Боуган буде кровна помста, якої зроду-бля-віку не бачили, січете?
Чорний крабовий суп
Каварня «Го Пі Цзинь Оу-Кей», щойно перевалило за північ. Безсловесний, набурмосений дядечко Цзинь несе з кухні через цілу залу три тарілки чорного крабового супу, від яких валить пара.
Украй церемонно ставить їх перед:
— Містером Логаном Гартнеттом, він же Альбінос, він же Цибатий. Він сидів, дихав теперішньою миттю, зубочисткою виколупував крихти кеш'ю зі щілин між жовтими зубами. Він вбрався, що гаси світло: у сірий вініловий костюм прямого крою — примарне світло «Го Пі» відбивалося від блискучої поверхні, а через спинку стільця перекинув сірий вініловий макінтош у тон. Жевжик розцяцькований.
— Міс Дженні Цзинь, леді-бос «Го Пі», відколи її мамця, схильна до чорної меланхолії, метнула свої шалені кісточки у річку Боуган (якщо бігти стрімголов, це геть недалеко від кафе) — дехто казав, через те, що наробила боргів на собачих боях, а дехто, що у Цзинів просто безумство в роду. Дженні втупилася у жирний вершковий суп, який запропонував їй дядько, і в погляді її читалося «та ну, які ж у мене після цього будуть стегна?» — і відсунула миску вбік. На ній був білий шкіряний комбінезон і чоботи на блискавці, як у кін-полісії. Своє гарне волосся (цього сезону меліроване і з нерівно обкремсаною чілкою, яку вона регулярно здувала ритмічними видихами диму) Дженні розпустила.
— Місіс Маку Гартнетт, у дівоцтві Сімгао, з роду кафе «Альядос», королева Манівецьких Стиляг, у кашеміровій сукні строго по фігурі під тонкою криноліновою курткою (бежевою), що їй ані копійки, ані півкопійки не коштувала у пафосному бутику в Новому місті, де вона її видивилася. Вона свердлила Дженні поглядом, вона свердлила Логана поглядом, вона думала: мені, блядь,