Місто Боуган - Кевін Баррі

— Вони за словом у кишеню не лізли, коли треба було очорнити Теба.

— Він, Манюню, ось-ось піде в наступ.

— Ти ж розумієш, я не повторюватиму, що казали про Теба. Я рота не бруднитиму.

— І що мені робити?

Манюня потягнулася до плящини «Джеймсона», яку тримала коло ліжка, й хлюпнула добрячу порцію собі в чарку. Запропонувала пляшку сину. Він покрутив головою, заплющив очі, помасував пучками пальців перенісся. Закинув ногу в черевику на ліжко. Щойно та примостилася, вона її спихнула.

— Ти на мій пледик вважай! — сказала.

Скуштувала й посмакувала віскі. У неї на щоках зайнявся рожевий рум’янець, розганяючи сіре.

— А знаєш, шо мені снилося? — зітхнула вона. — Приїжджає до мене сам Фернандо Ламас[11], верхи на коні.

— Манюню, та послухай же ти мене. Вилупок К’юзак ось-ось спуститься 98 сходинками.

— А за часів матінки моєї, за Пеґґі часів, у Боугані 16 кінотеатрів тоді було. А зараз хоч один лишився?

— Тільки один.

— І нічого там не показують, крім лярв, які облизують інших лярв.

— Манюню…

— Заткнися, я думаю.

Вона заплющила очі. За боуганськими мірками вона була немислимо стара. Вона зосереджено кліпнула.

— То К’юзаки на Манівці лізуть?

— Не на Манівці, а в Димопіль. І на Висотках галасують, і по Наливайках. Барабани, кажуть, перетягують, готуються кричалки кричать.

— Маячня північняцька!

— То шо мені робити, мам?

Вона хитнула головою, відмахуючись від його страху.

— Це для Вовчика і хлопців — як валер’янка для кота, — сказала вона.

Він кивнув.

— На це і сподіваюся. Але якщо нам людей не вистачить…

— То кого покличем, малий?

Він меланхолійно поглянув на неї.

— Більшість мостів ми попалили.

— Це ти про кого? У нас що, геть нікого не лишилося?

— Якщо я не піду в дюни, не спробую поговорити з…

— Лляний, сраний Сусе!

Стихло. Обоє пробиралися крізь мовчанку. Гартнетти ніколи не приймали похапливих, необачних рішень. Нарешті Манюня заговорила.

— А з Юлом Бріннером[12] молодим нічого не знайшов? Ще коли в нього волосся було?

— Ні, Манюню. Зате «Блукачів» знайшов, підійде?

Він підняв плівки.

— Бачу, — сказала вона.

Ці короткі вечори, проведені разом, перетворилися на непорушний ритуал. Їм у товаристві одне одного наче від душі відлягало. Вона уважно придивилася до нього, й він від цього пильного погляду трохи здригнувся — вона зрозуміла це з того, як напружилися в нього плечі. А ще з того, як він підхопив з ліжка і нервово покрутив у руках контейнери з бобінами.

— Щось дивне в тебе на душі, — сказала вона. — Це через тих задротів північняцьких?

Манюня хвильку вичекала, а тоді додала:

— А вона сама як?

Логан сяйнув блідо-жовтою посмішкою.

— Сама прекрасно.

Манюня кивнула, ніби дуже задоволена.

— Я так чула, що Ґант Бродрік — досі чоловік показний.

Він пожбурив бобіни на ліжко й підвівся, щоб іти.

— На, — сказав він, — дивися свій хлам.

Хрипко засміялася йому вслід. Нашорошила вуха, щоб почути, чи він грюкне дверима, і зареготала ще дужче, коли таки грюкнув. Так мудаку блідому і треба, нíчого було женитися з тою задрипанкою заїжджою.

Вулиця де Валери внизу бриніла під повільним наступом ночі: до неї стягувалася непогамовна енергія. Так, а жовтень добігав кінця, обсипався з наших хирлявих громадських дерев, і на Боуган насувалася Біда з великої літери «Б».

Манюня радісно завовтузилася у безкрайому ліжку.

Димопільською говіркою

Пітьма спустилася на Димопіль. Глупої ночі то не місце, а пекло, світ сумних сновидінь по той бік мосту. На худеньких вулицях старі будинки хилилися один до одного: що ж тепер вдієш? Старі будинки мовби підтримували один одного, типу так. У Димополі так: вийми одну цеглу з купи — і ціла гора обсиплеться. Того Димополя — менше милі квадратної: місцина тісна, мала, напхана напхом, повітря нема, на повні груди не вдихнеш, вночі повітря відгонить дизелем. Генератори в Димополі трудилися на славу. Так собі й запишіть: навіть як увесь Боуган западав у пітьму, в Димополі щось та й працювало.

Димопільська безумиця походжала у своєму білому ковбойському костюмі, блискітками світила, керувала небесним рухом розлючених мартинів.

Беззуба хвойда-трансвестит із намальованими бровами волала щось у небо над мостом.

Люта й непередбачувана сучка-німчурка на ім'я Ангеліна волокла кудись на повідку лейтенанта Стиляг Мудака Берка.

Мудак і Енгі зайшли у «Кий і крейду» й вийшли.

Мудак і Енгі зайшли у «Край безу» й вийшли.

Мудак і Енгі зайшли у «147» і вийшли.

Куди це з’їбав Вовчик — от що хотіли знати Мудак і Енгі.

У таку пору на допільських вулицях залишалися здебільшого бульбожери — перепихнутися, пахнути на ніч люлькою, перш ніж потягнути Плаєм свої ниці душі через румовище Пустки.

Едмунд «Хапко» Леніган перейшов міст, ведучи за собою медвяну шістнадцятирічну білявку — свіженьке м’ясо, щойно на Висотках завербував, доросла, нічого не боїться, така за себе постоїть.

Зі шкірбарів, де день тільки починався, низько пульсувала музика — гриміли пружні баси, а дівчатка з першої зміни походжали, вертілися й ковзали, зблискуючи мертвими очима.

Рибні вози (Гартнеттові) відвантажували косооким для забігайлівок плавники, хребти й кісточки на юшку: яких дивоглядів тільки не плаває у нашій річці Боуган.

Лиця напідпитку зливалися.

Забігайлівки косооких, наливайки, дурман-салони.

Аж ось нарешті й Вовчик Станнерс виходить із каварні «Го Пі Цзинь Оу-Кей» — мужик-мужик, метр шістдесят у кепці, вельветовий ментик, десантні боти на шнурках.

І вертить своєю довбешкою рудою, щось виглядає на допільських вулицях.

Він набрів на Мудака Берка й Ангеліну перед «Краєм безу».

Щось наш Вовчик сердитий, подумав Мудак, і то була правда.

— А ми тебе шукали, Вовче.

— А я Дженні шукав, нє? Ти Дженні срану не бачив, га?

— Ні, Вовче.

— Я кажу: ти Дженні ніде не бачив, Мудаче?

На мармизі Вовчика шалено вертілися очі.

— Я ж сказав, що не бачив, Вовче.

— То куди ж вона, значицця, з’їбала?

Погань у боуганському повітрі мала багато відтінків, і ревнощі серед них — далеко не останній.

— Не знаю, Вовче. Не бачив…

Вовчик розвернувся й, не спиняючись, задер ногу і копнув двері дурман-салону, закряхтів від зусилля, здається, трохи заспокоївся й пішов патрулювати Допіль і полагоджувати нічні справи.

— Що від Альбіноса чути?

— А те чути — Кантіллон.

— Сьогодні треба?

— Так кажуть.

— То давай зробим. А ти того продавця риби не бачив, Мудаче?

І справді, бідолашний Деккі Кантіллон обрав не той вечір, аби прогулятися Дополем. Ніби не досить того, що він скаче у гречку з бабою власного кузенка — невезучого Джера Ріда, вправного м’ясника, — так