Місто Боуган - Кевін Баррі
Коли добрів до довгого дому Стариганя Менніона, дихав тяжко і хрипко. Дім стояв у долині, й тихо дійшовши до місця, Ґант побачив, що двері відчинені. Це його не здивувало — Старигань давно вже літував теплі місяці у своїй резиденції серед Пустки. Ґант засунув голову в двері. Прихилився до одвірка, переводячи подих.
— Бенні, — сказав він.
Старигань, що сидів на кушетці у вогкій, загуслій від мух тіні, підвів погляд, але подиву не виказав.
— Що, заварив кашу, Ґанте?
Ґант закотив очі. Старигань підвівся і з жалем похитав головою.
— То хто ж тобі лікар?
— Я сам собі лікар, — сказав Ґант.
— Та заходь уже, а то качок розлякаєш.
Ґант вмостився в тіні довгого дому й нарешті перевів подих. Старигань ні про що не питав. Просто чекав.
— Не думав про те, де старі кісточки спочинуть, Бенні?
— Дай подумаю.
Старигань узявся до роботи. На плиті він поставив вівсянку, додав у вершки «Джеймсона». Накрив на стіл, став спостерігати, як Ґант повільно крокує кам’яними плитами.
— Це ти охляв дочасно чи маєш якусь байку цікаву, Ґ.?
Ґант скривився.
— Із ким поведешся…
Доки Ґант їв, Старигань розглядав рану в нього на плечі. Зняв з горішньої полиці пляшку з якоюсь смердючою рідиною, вмочив ватку і приклав до рани.
— А ти везунчик, Ґанте, ще трохи — і в легеню б, — сказав він. — Виглядає на те, що це на тебе з іржавим кинджалом пішли, так, хлопче?
— Варто з’їхати з півострова, — процідив Ґант, — та забуваєш, що в них ніяких манер.
Старигань змастив рану, як умів, побризкав її, щоб напевно, і Ґант здивовано зашипів від болю. Старигань подмухав.
— Ти мені повір, — сказав він, — я медбрат.
Дбайливо забинтував рану. До роботи брався сумлінно. Він свого часу не одну гарячу голову підрихтував.
— І чого ж ти, Ґанте Бродріку, сюди вернувся, я тебе питаю? Яка це химородна думка прозміїлася у твою тупу довбешку?
Постукав кісточками пальців по Ґантовій голові. А Ґант опустив ложку і мить подумав.
— Тягне мене у Велику Пустку, сам побачиш, — сказав він.
— А в місто Боуган?
— Може, нам про це, містере Менніоне, і треба поговорити.
На Стариганеву думку, і він її передав одним різким поглядом, Боуган уже не той, що чверть століття тому. Та він все одно сплеснув долонями й витанцював ту-степ[8].
— Хай там як, нудно не буде.
Ґант погодився: не буде.
— Мені тут нора потрібна, Бенні. Думками зібратися, розумієш?
Так і вийшло, що Менніон заселив його у фургончик. Велів певний час не висовуватися і тримати ніс за вітром, зважати, куди дме.
Фургон навіть аборигену-Ґантові складно було знайти. Він стояв з підвітряного боку при стіні старого кар’єра, тож бодай від лихих вітровіїв був захищений. Від боліт фургон відділяло озерце. Про такі озерця на Пустці кажуть, що там і дитя не втопиш. Води в озері темні, каламутні, по краях облямовані потолоченими очеретами. Там Ґант і осів: спостерігав, як літо вицвітає в осінь, слухав, як здіймається вітровій, знав, що й зима чигає ось-ось.
Він пройшов жовтневу ніч від кінця до краю. Він сягнув білої рівнини розуму, й там було спокійно. Він обхóдив рівнину колом. Під світанок вийшов на потрощені дошки старої притики на озерці — дерево вгиналося і стогнало під його кроками, дошки співали — і став на коліна, і відчув, як ззаду над ним нависають горби Пустки. Темна тінь гір проти невсипущого неба. Він відчув їхню присутність, відчув як велику ніжність. А тоді почув їхній голос.
— Тятку, — благав Ґант, — Тятку Сусе…
Манюня
Манюня Гартнетт лежала в ліжку в «Боуганському гербовому» готелі. Їй було 89 років і нудно. Вона виспівувала нудьгу частими зітханнями. Чорні оксамитові завіси в її номері на горішньому поверсі ніколи не розсували — Манюня стільки на Боуган надивилася, що до кінця сраного життя вистачить. Вона сиділа на дієті: міцний алкоголь, жирні колеса від болю довгого існування. Її на ліжку для молодят обклали пишними подушками, як особу королівської крові. Дні Манюні тягнулися довго, а тоді провалювалися в ночі: більшість ночей вона лежала безсонно, але щойно ті минали, нічого не могла про них згадати. Не могла прикрутити цих засранок. Щоразу, як у готелі вистачало напруги, аби запустити проектор, вона дивилася старі фільми на парусиновому екрані. Манюня любила старі фільми, ментолові сіги і мутити в місті воду. У Боугані правили Гартнеттівські Стиляги, й дехто руку давав навідруб, що стерно в Манюні — не меншою мірою, ніж у Логана. Вона розпізнавала всіх гостей за тим, як вони стукають у двері, й гукнула синові:
— Ану заходь до мене!
Вона розгледіла в нім тривогу ше до того, як він умостив свої довгі кості на кріслі коло ліжка.
— Ну і як ми зараз? — спитав він.
Вона, Манюня, піднесла крихку ручку до горла і затримала там тонкі пальці.
— Скоро вже кінцева, хлопче.
— Ти давно так кажеш.
Вони не цілувалися, не торкалися. Гартнетти телячі ніжності не розводили. Гартнетти — манівцівська порода до шпику кісток.
— І де тебе носило?
— Щойно за сьому перевалило.
— А я саме у морг збиралася, може, їм там цибатого блідого мудачка привезли.
— Заклопотаний був, Манюню.
— Заклопотаний він, вештається. А кіна мені не приніс?
— Приніс, Манюню.
Він передав їй плівки, вона їх уважно оглянула.
— А з Тебом Гантером[9] і Наталі Вуд[10] не приніс, нє?
— Нічого не було.
— Мовчи вже, халамиднику.
— Я старався, Манюню.
— У Теба й Наталі було прекрасне кіно.
— Ти весь час так кажеш.
— Кажуть, вони були не від того, щоб коксу задмухнути.
— Та ти що.
— Були фото з прем’єр.
— А в нас заводіяки з Висоток розбушувалися, Манюню.
— Наталі вічно ходила в горностаєвих пелеринах. Теб — у стрейчевих штанах і в’язаному джемпері. Бежевому!
— К’юзак каже, що всі панельки за нього, Манюню.
— А Вудсиха, звичайно, пускала слину на все у штанах. Упадала за мужиками.
— Я про Вилупка К’юзака кажу, Манюню. Так доносять. Клани за нього. За нього Макґроарті, Ленани, Саллівани…
— Про Теба, звісно, теж ходили солоні чутки. Але я ні слову не вірила з того, що казали про Теба.
— Інформація надійна, Манюню. Щонайменше три клани стануть за К’юза.
