Місто Боуган - Кевін Баррі

— По бабах пішов, так? — спитав Вовчик.

— У свіжині-за-гроші буде, де б то ще, — підтвердив Мудак.

Ангеліна сіпнула повідок, хлопці рушили за нею, і справді, незабаром із допільської імли виринув Кантіллон.

Кантіллон був худий, як хорт, із лускою на руках, як у скумбрії, десь за сорок, із різкими рисами, картяр, пальця в рот не клади, виразний французький ніс ніби для того й виліплений, аби свіжину винюхувати, густе волосся зализане назад повною жменею лаку з ароматизаторами, верхні п’ять ґудзиків бузкової блузи розстібнуті проти ночі, хоча в Боугані стояв глибокий кінець жовтня, нависала недобра західна зима.

Деккі брів вузькими вулицями, куди шнобель веде.

Ангеліна і хлопці рушили за Деккі.

Він прочісував поглядом усе віком від 14 до 68. До всіх прицінювався, від кісточок до пупа. Погляд мисливця. На таку би заскочив, подумав він. З такої хоч воду пий, подумав він. О так, такий як вийде на пошуки свіжини, то вже не розслабиться, очі, як на ниточках, — зирк направо, зирк наліво, зирк прямо — але… ой.

А назад і не подивився?

Ні.

— Мочити рибника, так Альбінос казав, — пояснив Мудак.

— Геть мочити?

— Ну, він же з чужою бабою муте?

— Цибатий таке не любе.

— Оце точно, Вовче.

Вони пробиралися крізь димопільські натовпи, як тіні, тримаючись на певній відстані від своєї здобичі.

Вони вміли дочекатися слушної нагоди.

Рибник прослизнув у наливайку.

Перекинув кілька чарок, які й коня звалили б, спробував полапати силіконові цицьки барменки-українерки.

Весь цей час із вулиці за ним спостерігали.

Вовчик затарився кошиком смаженої курятини, запропонував Мудаку ніжку, Мудак узяв, облизав дочиста, кістку викинув, жирні пальці дав облизати Ангеліні, і та їх добряче вичистила.

— Я, буває, псіхую через тебе і сучку цю, — сказав Вовчик.

Мудак знизав плечима, Ангеліна пустила слину.

Кантіллон обходив кишла одне за одним, але нічого ніде не купив — шукав кращу ціну, а хлопці з собакою йшли за ним. Нарешті він рушив до дюн.

Той край Димополя, який ближче до дюн, найдешевший. І покупці там відповідні. Найгірші лупанарії, найзанюханіші галереї наколок — усе там. Атмосфера теж дивна: це через дюни, що починаються одразу за містом і дають ім’я дільниці. Жаскеньке місце, ті дюнові рифи. А ще там люті пайкі господарюють — їхні вогні палають навіть глупої ночі, піщані пайкі, так ми їх називаємо, — а безумне море знай собі темніє, одвіку й довіку.

Рибник звернув у порожній бічний завулок.

Це він дарма.

Вовчик Станнерс раптом безгучно виріс у нього при боці.

Й ласкаво так:

— Поговорим, пане Кантіллоне?

Так, а Мудак Берк — з другого боку.

І жвавенько так:

— То як воно, Дек?

Так, а Ангеліна щасливо крапає слиною.

Повели його хлопці в глиб вузького завулка, й море щурів розступалося перед ними.

Від них мовби іскрило електрикою.

І сіре море розступалося.

Енгі задзявчала на щурів, але Мудак її зацитькав. Обережно-преобережно хлопці завели чоловіка у дальній кінець завулка.

— Це до чого, хлопці?

Треба визнати, що його голос навіть не тремтів від страху. А толку? Вовчик підскочив, як танцюрист, — всього на мить завис у повітрі, але цього саме вистачило, щоб копнути Кантіллона точнісінько в перенісся.

Тихий тріск: м’язи, зв’язки, кров.

Цей удар — милосердя: Деккі вирубився — добраніч, Димопіль! — повалився на стіну й осів, і щойно він опинився на землі, як Мудак Берк поставив закаблук високих бутсів 39 розміру йому на трахею й різко наступив, а Енгі на повідку злизувала вже пролиту кров.

Вовчик тим часом раз у раз товк своїми десантними бутсами просто чоловікові по лиці — радий трудитися, хлопчик наш — тож мине чимало часу, перш ніж полісія встановить, як це м’ясо звали.

Вони й по ребрах пострибали — ті кришилися, як риб’ячі кісточки.

Ангеліна витанцьовувала.

З завулка хлопці вийшли краєм, ближчим до дюн. Швидко зиркнули наліво, швидко зиркнули направо, вирулили на жвавіші димопільські вулиці вздовж річки.

— У мене стоїть, — сказав Мудак.

— Я б поїв, — сказав Вовчик.

Ангеліна металася на повідку, вона хотіла вернутися у завулок, вона хотіла продовження банкету, але її потягнули далі й присварили:

— Забудь, Андж!

Димопіль бринів. Гукали дівчата, репетували, зазивали. Продавали дурман, белькотіли пісні, мішали макарони. Вовчик Станнерс і Мудак Берк із сучкою-німчуркою Ангеліною розчинилися в темряві, й коли вони пройшли повз мене, я побачив бруд у їхніх очах.

О цій порі я люблю на самотині прогулюватися допільськими корабельнями. Я люблю дивитися з річки на дахи Манівців і на Висотки за ними.

Я люблю, коли ріка наповнюється вогнями міста.

Лист Ґанта до Маку

Люба Маку,

а я тебе кілька днів тому бачив на вулиці Дев. Я не знав чи тебе впізнаю стільки часу спливло дівчинко але мене вразило як мало ти змінилася. Вряд чи можу сказати те ж про себе я б сказав мої роки всі на мені у моєї породи завжди так ми своє життя носимо на обличчі. Я не хочу завдавати тобі горя Маку. Коли я побачив тебе у четвер мені стало ясно що його у тебе й так предостатньо. Не буду я судити те життя яке ти собі створила у мене теж життя не конхвети й букети. Але це не значить що я не мріяв про життя яке могло би бути якби все сталося не так як сталося. Я побачив тебе Маку й хотів підійти але це було б до тебе несправедливо. Ще ні сказав я собі ще не зараз. Минуло 25 років а мені й похвалитися вважай нічим я не дуже знаю коли саме став почуватися старим але ж почуваюся ти мені повір мабуть у мене були темні часи як у всіх але ж нікому не буде користі з того щоб думати про темні часи. А здається я вийшов звідси тільки кілька тижнів тому. Відтоді зі мною чого тільки не було можеш собі уявити відколи я ступив на Високий Плай то був тяжкий день ти повір він мене змінив. Я багато в чому вже не той ким був я робив багато того чим не пишаюся Маку. Я не одружився хоча жінки були. Я ніде не осів. Кажуть дітей у тебе нема це шкода тобі треба було стати матір’ю тобі пасувало б.

Живу я у Пустці і збираюся жити там скільки мені ще лишилося дай ТС щоб це було не просто сезон чи два. Не можу сказати