Рембо - Девід Моррелл

Рембо спробував піймати його на мушку. Зараз він не бачив пілота, але досить добре уявляв, у якому місці він сховався на підлозі, і прицілився в це місце. Але раптом вертоліт хитнуло до краю обриву, і він зачепив за щось хвостом. Рембо здалося, що він почув крізь ревіння мотора різкий металевий тріск, але не був у цьому впевнений. Здавалося, вертоліт завис там навічно, як раптом він перевернувся догори черевом і звалився вниз: гуркіт, скрипіння металу, хрускіт гвинта, що ламався при падінні, тупий удар внизу, вибух і сліпуча куля вогню. Осколки металу пронизали крону дерева, потім усе стихло.

Рембо вже ліз униз по стовбуру дерева. Собаки гавкали голосніше, несамовитіше — ймовірно, уже подолали барикаду й вибігли на гребінь. Рембо не міг зрозуміти, як Тіслу та його людям удалося піднятися так швидко. Валун мав би забрати в

переслідувачів більше часу. Він міцно тримав гвинтівку, протискуючись вниз між гілками й майже не звертаючи уваги на те, що голки колють йому обличчя. Боліли груди від падіння на дерево — схоже, кілька ребер тріснули або зламалися, але зараз йому ніколи про це думати. Собаки гавкали зовсім близько, і йому довелося поспішити. За двадцять футів від землі він зрозумів, що далі спускатися- не можна: закінчилися гілки. Стрибати. Інакше ніяк. Він похмуро посміхнувся: саме цього його навчили колись, він протягом декількох тижнів стрибав із веж у парашутній школі. Затиснувши в одній руці гвинтівку, він обхопив іншою найнижчу гілку, завис, потім відпустив руку й упав. Приземлився ідеально. Коліна зігнулися як потрібно, тіло обм’якло, він прокотився й підхопився на ноги — як робив це тисячі разів. І тільки через кілька хвилин, коли біг по каменях, відчув, що біль у грудях став сильнішим. Набагато сильнішим. Чорт забирай, так можна і програти.

Він біг униз схилом, у бік лісу. Кам’янистий ґрунт залишився позаду, і зараз під ногами була трава.

Собаки нагорі раптом зайшлися божевільним гавкотом. Виходить, вони були там, де він злазив вниз; отже, через кілька секунд у нього будуть стріляти. На відкритому місці в нього немає жодного шансу, він має добігти до лісу, пригинаючись і петляючи. Він напружив тіло, готуючись прийняти першу кулю й не впасти, а бігти далі… Кущі. Ліс. Він зачепився за щось ногою й упав, але не став підніматися, а просто лежав, важко дихаючи, на м’якій лісовій траві, від якої пахло так солодко.

У нього не стріляли. Він не міг зрозуміти чому. Але раптом зрозумів: та просто тому, що на вершині скелі нікого немає. Вони ще не дійшли до цього місця. А він просто обдурив сам себе. Що з ним? Раніше слух ніколи так його не підводив.

Мексика. Він уявив сонячний пляж і ласкаві хвилі прибою. Треба рухатися. Встати та йти. Він ледве піднявся й уже зробив кілька кроків, коли позаду пролунали крики, гавкіт собак — ось тепер погоня була на вершині скелі.

Він повернув ліворуч, наближаючись до краю лісу, де його ніяк не могли чекати. Коли дерева стали рідіти, він поповз і незабаром, сховавшись за кущем, побачив щось для себе цікаве: за сто ярдів були люди та собаки. Вони всі бігли до того місця, відкіля він почав спускатися. Собаки гавкали, один чоловік тримав їх на спільному повідку, за ним бігли інші переслідувачі. Коло краю всі зупинилися, дивлячись на вертоліт, що догоряв. Рембо ще не бачив їх ближче, ніж зараз, із початку полювання на нього, а сонце, що яскраво світило, здавалося, ще збільшувало фігури. Шість собак, порахував він, і десять чоловік, дев’ять у сірій поліцейській формі, десятий у зеленій куртці та штанях. Він і тримає на повідку собак.

Найбільше цікавив його той, хто ходив туди-сюди, поплескуючи рукою по стегну. Тісл. Ніяк не можна не затримати свій погляд на цьому короткому міцному торсі, випнутих грудях, поставі бійцівського півня. Саме півня. Ось ти хто, Тісле, — півень.

Він посміхнувся. Потім ретельно прицілився в Тісла, який розмовляв із людиною в зеленому. От Тісл здивується, якщо йому зараз проб’є горло куля. Оце буде жарт. Він так захопився цією грою, що ледь не натиснув на спусковий гачок.

Це буде помилкою. Звичайно, йому хочеться вбити Тісла: після того, що він пережив, опинившись затиснутим між вертольотом і загоном переслідувачів, він здатний на все, тільки б сховатися від погоні. Думаючи про тих двох, що загинули у вертольоті, Рембо помітив, що хвилюється менше, ніж після того, як убив Голта. Він знову став звикати до смерті.

Але тут усе складніше. Скеля не зупинить Тісла, лише затримає на годину-півтори. А якщо він уб’є Тісла, це зовсім не обов’язково зупинить погоню — у них залишаться собаки, які вміють швидко вистежувати. Гончі. Це не такі злі собаки, як німецькі вівчарки, з якими він мав справу на війні, але все- таки природжені мисливці. І якщо вони його наздоженуть, то цілком можуть напасти, а не просто загнати в кут, як їх учать. Виходить, потрібно застрелити їх у першу чергу. Потім Тісла. Або людину в зеленому, якщо буде така можливість. По тому, як цей чоловік поводиться із собаками, видно, що він добре вміє ходити по сліду, а якщо і він, і Тісл загинуть, інші розгубляться й розбіжаться по домах.

Звичайно, ці люди поняття не мають, як поводитися в подібних умовах — стоять і сидять на очах у супротивника. Він презирливо фиркнув. Очевидно, їм і на думку не спадає, що він ще може бути поблизу. Чоловікові в зеленому ніяк не вдається заспокоїти собак. Він розділив спільний поводок і передав трьох поліцейському. Лежачи в прохолодній тіні чагарнику, Рембо прицілився в ту трійку, яку чоловік у зеленому залишив собі, і без особливого напруження застрелив двох ІЗ них. Він би влучив і в третього, але чоловік у зеленому встиг рвонути за поводок і відтягнути собаку від краю обриву. Поліцейські кричали, кидаючись в укриття. Друга трійка собак скаженіла, натягаючи повідки й намагаючись звільнитися від поліцейського, який їх тримав. Рембо швидко пристрелив одного з них. Інший злякався, метнувся вбік і зірвався з краю обриву. Поліцейський, який тримав поводок, спробував витягти собаку наверх, але похитнувся й полетів униз, тягнучи за собою останнього пса. Перш ніж його тіло вдарилося об каміння біля підніжжя скелі, він устиг скрикнути.

РОЗДІЛ 8

Наступної миті вони розпласталися на землі й лежали під палючим сонцем. Ні звуку, ні подуву вітерцю. Це тяглося дуже довго.