Рембо - Девід Моррелл

Ісусе! Собаки гавкали все голосніше. Він стиснув гвинтівку, проклинаючи себе за те, що порушив одне з основних правил: ніколи не йди по дорозі, яка може тебе завести в пастку. Ісусе! Невже в нього не тільки тіло, а й мозок пом’якшав, коли він валявся в госпіталі? Він не повинен був залазити на скелю по тій ущелині. Він заслуговував на те, щоб його спіймали. Він заслуговував на все, що зробить із ним Тісл, якщо Рембо дозволить себе спіймати.

Тепер собаки гавкали ще ближче. Він провів рукою по обличчю та побачив на пальцях кров — так сильно подряпав його чагарник. Побачивши цю кров, Рембо розлютився на себе. Він думав, що втекти від Тісла буде легко й просто, що, пройшовши загартування війною, йому все під силу. Тепер доводилося багато чого переглянути. Те, як він тремтів і трясся після інциденту з вертольотом, повинно було стати серйозним попередженням. Він же був настільки впевнений у тому, що втече від Тісла, що взяв і сам загнав себе в кут. Тепер уся надія на везіння, інакше йому не вдасться пожертвувати лише тією кров’ю, яка тече з подряпин на його шкірі. Залишається тільки одне. Він пробіг по краю обриву, прикидаючи висоту, вибрав місце, де скеля здавалася найнижчою. Двісті футів.

«Добре, — сказав він собі. — Сам помилився, сам розплачуйся. Подивимося, який ти сміливий насправді».

Він засунув гвинтівку між ременем і штанами, закріпив її так, щоб приклад упирався в пахву, а дуло торкалося коліна. Ліг на живіт, спустив ноги та завис на руках. Опора для пальців ніг, він ніяк не міг знайти опору для ніг… Собаки істерично загавкали — ймовірно, добралися до заблокованої ущелини в скелі.

РОЗДІЛ 7

Тісл, мабуть, одразу ж викликав по радіо вертоліт, щоб скористатися лебідкою для підйому валуна або ж оглянути зверху схили на той випадок, якщо Рембо все ще там ховається. Рембо вже спустився відкосом приблизно на десятикратну довжину тіла, коли почув гул вертольота, що наближався. На кожну довжину тіла пішло, за його оцінками, близько хвилини: усі тріщини й випуклості треба було обережно обмацувати й поступово переносити вагу… Часто він зависав у повітрі, не знаючи, чи знайде опору для ніг, як це було на самому початку. Якщо він захоче піднятися наверх, щоб сховатися від вертольота, на це піде стільки ж часу. Значить, він не встигне. Нема сенсу видиратися нагору, тоді як просування вниз може ще врятувати його.

Тепер він спускався швидше, тому що весь час прислухався до гулу вертольота й не так ретельно обмацував скелю ногами. А значить, ризикував. І от вертоліт з’явився, рухаючись у бік цього обриву та швидко збільшуючись у розмірах. Вовняна сорочка Рембо була червоною, а камінь сірим. Рембо мовчки молився, щоб снайпер його не помітив.

Але він знав, що стрілець помітить його сорочку.

Тупий удар кулі в камінь поблизу від його правого плеча оглушив Рембо й так налякав, що він ледве не розтиснув пальці рук. Труснувши головою, щоб отямитися, він із шаленою швидкістю став спускатися вниз.

Ка-ранг! Друга куля з вереском зрикошетила від скелі трохи вище його голови, налякавши його не менше, ніж перша — тепер його можна вважати небіжчиком. Поки його рятувало тільки те, що вертоліт рухався, а це заважає снайперові цілитися. Але через кілька секунд вертоліт зависне, і тоді…

А тут ще й ноги- ніяк не могли знайти опору. Він висів на руках, чіпляючись за камені закривавленими пальцями, а вертоліт наскакував на нього, як дивовижний метелик. Ка- ранг! Тупий удар, різкий вереск осколків каменю та розплавлених шматочків кулі, що впилися йому в щоки. Він подивився на камені внизу — до них було футів сто. Піт заливав очі, і він ледве міг роздивитися пишне хвойне дерево, верхні гілки якого були всього за десять футів від його-ніг. Може, за п’ятнадцять або двадцять, це важко було визначити на око.

Вертоліт завис поруч із ним, струмені повітря від лопатей били в обличчя. Рембо націлив тіло на верхівку дерева й розтиснув руки. Він падав довго, неймовірно довго, але нарешті пробив крону та застряг між товстою гілкою та стовбуром.

Удар його приголомшив.

Він навіть дихати по-справжньому не міг. Судорожно розкривав рот, кривився від болю — боліли груди й спина. Йому здавалося, що його поранила куля.

Але кульового поранення не було. Гуркіт вертольота над головою та куля, що пробила густу крону дереза, змусили його вийти з заціпеніння. Він лежав доволі високо на дереві. Гвинтівка, як і раніше, була засунута між ременем і штанами, але від удару збилася набік. Він потягнув її, вона не піддалася. А нагорі кружляв вертоліт, готуючись до нового пострілу. Рембо сильно смикнув гвинтівку, і вона вивільнилася. Від цього різкого руху гілка, на якій він сидів, захиталася. Він заточився, ковзнув стегном по твердій корі й ледве зачепився рукою за верхню гілку. Вона тріснула, і він перестав дихати.

Якщо гілка зламається, падати йому дуже далеко. Гілка тріснула ще раз, потім усе стихло, і він знову став дихати.

Але звук вертольота став тепер іншим. Рівним. Пілот зрозумів, у чому справа, і завис над ним. Рембо не знав, чи видно його крізь хвою, але це не мало значення. Рано чи пізно в нього влучать навіть наосліп. Він поспішно розсунув гілки, виглядаючи вертоліт.

Навпроти нього. Приблизно на відстані із звичайний будинок. Стрілець висунув голову з кабіни. Рембо чітко бачив його кругле обличчя з великим носом. Поліцейський готувався до наступного пострілу. Одного погляду йому цілком достатньо. Він поклав одним рухом дуло гвинтівки на гілку над головою та прицілився в кругле обличчя, у кінчик носа.

Легкий дотик до спускового гачка. Влучення точно в ціль!

Поліцейський машинально притиснув руки до спотвореного обличчя. Він помер одразу, навіть не встигнувши скрикнути. Пілот ще мить утримував вертоліт на одному місці, немов нічого не сталося, потім до нього дійшло, що кабіна вся заляпана кров’ю та мозковою тканиною, і що в його партнера зникла верхня частина черепа. Рембо бачив, як він перелякано дивиться на кров, що залила його сорочку та штани. Очі в пілота полізли на лоба, він схопився однією рукою за пристібний ремінь, іншою — за важіль керування та пірнув