Рембо - Девід Моррелл

Раніше за тебе.

Але я не сплю вже цілу годину.

Знаю. Сам-то я тепер сплю мало. Не тому, що не можу. Часу шкода.

Підхопивши ковдру, Тісл перебрався до Орвала та прикурив сигарету від палаючої гілки коло багаття.

Ну і все-таки, що тобі зробив цей хлопець? — помовчавши, запитав Орвал. — Чому для тебе так важливо його спіймати?

Тісл у дуже не хотілося відповідати.

Ну… ви ж знаєте мою роботу. У місті спокійно, поки я контролюю всілякі дрібниці. Що стосується пограбування чи вбивства, то цьому не можна запобігти. Якщо хтось дуже хоче це зробити, він зробить. Але саме дрібниці дозволяють залишатися місту таким, яким воно є, тому за дрібницями необхідно стежити. Якби я посміхнувся та спустив усе це хлопцю з рук, я й іншим хлопцям міг би що-небудь спустити, а потім перестав би звертати увагу й на більш серйозні речі. Я турбувався про цього хлопця, як про себе. Я не можу собі дозволити розслабитися. Не можна підтримувати порядок в Одному випадку і все пускати на самоплив в іншому.

Але ти аж надто сильно прагнеш його переслідувати, хоча вже виконав свою частину роботи. Тепер справа за поліцією штату.

Але він убив мою людину, тому я сам маю його заарештувати. Усі мої люди повинні знати: я піду напролом, щоб помститися за кожного з них.

Орвал подивився на недопалок своєї сигарети, жбурнув його у вогонь і кивнув.

Десь удалині почувся собачий гавкіт, і це насторожило собак, прив’язаних до дерева поруч із Орвалом. їх було п’ять, вони теж не спали, лежали на животі й не зводили очей з Орвала. Тепер вони підхопилися та підняли гавкіт.

Ш-ш-ш, — наказав Орвал, і вони, глянувши на нього, замовкли.

Уорд, Лестер і молодий поліцейський, які лежали з іншого боку багаття, закрутилися уві сні.

Незабаром знову загавкав собака — він був уже ближче. Собаки Орвала загавкали у відповідь. Орвал прикрикнув на них різкіше.

Прокинувся Уорд.

У чому справа? Що сталося?

Саме час вставати, — сказав Тісл.

Що? — запитав Лестер, морщачись. — Холодно, чорт забирай.

Настав час прокидатися та вставати.

Хвилину.

Саме через хвилину вони будуть тут.

Через чагарник хтось продирався, наближаючись до них. Тісл запалив ще одну сигарету, через що в пересохлому роті з’явився неприємний смак. «Але ж це може бути поліція штату», — раптом подумав він і швидко встав, удивляючись у ліс.

Холодно ж як, — поскаржився Лестер, — добре, якби Шинглтон приніс гарячу їжу.

Тісл сподівався, що це Шинглтон і його люди, а не поліція штату. Раптом показалися п’ятеро чоловіків. У блідому ранковому світлі вони швидко йшли між деревами. Тісл не міг розглянути, якого кольору на них форма. Люди говорили між собою, один спіткнувся та вилаявся, але Тісл не впізнав їхніх голосів. Якщо це поліція штату, то йому будь-що-будь потрібно придумати щось таке, щоб залишитися на чолі погоні.

Вони вже зовсім близько — Тісл побачив Шинглтона, якого тяг собака на повідку, а за ним ішли його люди, яких він як ніколи був радий бачити. Вони несли набиті полотняні мішки, гвинтівки, мотузку, а в Шинглтона через плече висів польовий радіопередавач.

Ти приніс гарячу їжу? — відразу запитав Лестер.

Сандвічі із шинкою та яйцями, — відповів Шинглтон, важко дихаючи. — Термос із кавою.

Лестер потягнувся до його мішка.

Не тут. У Мітча.

Мітч із усмішкою відкрив свій мішок і витяг загорнені у вощений папір сандвічі. Усі жадібно накинулися на їжу.

А ви здорово просунулися в темряві, — притулившись до дерева, сказав Шинглтон Тіслові. — Я думав нагнати вас за півгодини, але довелося витратити вдвічі більше.

Що там відбувається?

Шинглтон посміхнувся.

Поліція штату лютує від того, що ви викинули такий фінт. Як ви й наказали, я залишився чекати на них у тім полі. Вони з’явилися хвилин через десять після того, як ви заглибилися в ліс, і прямо-таки сказилися, що ви вирішили скористатися сутінками, щоб переслідувати хлопця. Мене здивувало, що вони відразу вас розкусили.

Ну і далі?

Шинглтон гордо посміхнувся.

Я провів із ними півночі в дільниці. Нарешті вони погодилися робити по-вашому. Будуть блокувати дороги, що ведуть униз, а сюди не сунуться. Можете мені повірити, умовляти їх довелося довго.

Спасибі. — Тісл знав, що Шинглтон чекає подяки.

Шинглтон кивнув.

Остаточно переконало їх ось що: я сказав, що ви знаєте хлопця, тому скоріше вгадаєте, що він відмочить.

А вони не знають, хто він і чи є за ним що-небудь протизаконне?

Незабаром будуть знати — вони цим займаються. Просили тримати зв’язок по радіо. Прийдуть при найменшому ускладненні добре озброєні.

Ускладнень не буде.

Стало чути рокіт мотора. Тісл не міг зрозуміти, що це, але рокіт усе наближався. Нарешті над верхівками дерев показався величезний вертоліт, що блищав на сонці.

Як він знайшов нас?

Загавкали стривожені шумом собаки. До ревіння мотора додавався свист гвинта, що розсікав повітря.

Поліцейські штату, — сказав Шинглтон, витягаючи схожий на портсигар предмет, — вручили мені дещо новеньке. Ця штука випускає радіосигнал. Вони хочуть щохвилини знати, де ви знаходитеся, тому дали мені цей імпульсатор, а приймач залишили людині, яка надала за вашим проханням свій вертоліт.

Хто з наших у вертольоті? — запитав Тісл.

Ленг.

По твоєму радіо з ним можна поговорити?

Звичайно!

Шинглтон поклав радіопередавач у низькій розвилці дерева. Тісл клацнув перемикачем і, дивлячись на завислий вертоліт, промовив у мікрофон:

Ленгу. Портісе. Ви готові?

Чекаємо команди, шеф. — Голос був скрипучий. Здавалося, що він лунає здалеку.

Тісл оглянув своїх людей. Орвал поспішно збирав паперові стаканчики та вощений папір від сандвічів і кидав у багаття. Інші закріпляли на собі спорядження, вішали через плече гвинтівки. Коли Орвал почав закидати багаття землею, Тісл сказав:

— Добре, рушаймо.

Він був дуже схвильований.

РОЗДІЛ 4

Весь ранок, поки Рембо біг і йшов, біг і йшов, він чув віддалений гул мотора та час від часу приглушені постріли з гвинтівок, а деколи низький чоловічий голос, який щось бурмотів у гучномовець. Потім звуки стали ближче, він розрізнив ревіння вертольота — аз вертольотами він добре познайомився на війні — і додав кроку.

Тепер уже майже дванадцять годин Рембо носив одяг, але після підйому на пагорби голяка холодною ніччю він з особливим почуттям сприймав теплоту, що зберігається одягом. На ньому були важкі старі черевики, які хлопчисько приніс десь близько півночі в балку коло струмка. Черевики виявилися надто великими, тоді він напихав у них листя. Але все одно тверда шкіра натирала йому ноги, і він