Рембо - Девід Моррелл

Він одягся — тепер можна йти за Тіслом. «їжа в них на скелі», — вирішив він. Якщо Тісл захоче спуститися зі скелі якнайшвидше, то там він його й наздожене. Можливо, він встигне зустріти Тісла внизу. Рембо швидко повернув праворуч і незабаром наткнувся на друге тіло.

Це був старий у зеленому. Але чому він опинився так далеко від обриву? На його поясі зі спорядженням не було ні револьвера, ні пістолета, зате висів мисливський ніж і патронна сумка, а в сумці їжа. М’ясні палички. Ціла пригорща. Такі звичайно називали мисливською ковбасою. Він став швидко їсти, майже не пережовуючи, але врешті вирішив, що так не можна. їжі мало, і потрібно використовувати її з більшою користю.

РОЗДІЛ 12

Тісл стиснув кулак, розкрив, знову стиснув. Пальці, обдерті об зуби Мітча, розпухнули, але губи Мітча розпухнули набагато сильніше. Мітч спробував встати, але його не тримали ноги, і він із плачем упав.

Не треба було бити його так сильно, — сказав Шинглтон.

Начебто я сам не знаю.

Ви ж боксер вищого класу. Зовсім не обов’язково було його так сильно бити.

Я сказав, що сам знаю. Його взагалі не потрібно було бити. Облишмо це.

Але ви гляньте на нього. Він навіть стояти не може. Як він тепер піде?

Неважливо. У нас проблеми набагато серйозніші. Гвинтівки, радіо — усе змито з обриву.

У нас є револьвери.

Далекобійність у них яка? Ніяка. Проти гвинтівки? Як тільки стане світати, хлопець може перелускати нас із відстані в милю.

Якщо тільки не забереться звідси, скориставшись бурею, — сказав Уорд.

Ні. Потрібно виходити з того, що він від нас не відстане. Ми поводилися й так надто легковажно. Тепер же зобов’язані розраховувати на гірше. Навіть якщо він не з’явиться, з нами покінчено. Ні їжі, ні спорядження. До того ж смертельно втомилися. Добре, якщо хоч карачки зможемо повернутися в місто.

Він подивився на Мітча, який сидів у бруді та стогнав.

Допоможи мені, — сказав він.

Разом з Уордом вони поставили Мітча на ноги.

Шинглтон похитав головою.

Чорт знає що. Подивіться, які в нього тьмяні очі. І ви… Як вам уночі без сорочки? Ви ж змерзнете.

Про це не турбуйся. Краще виглядай Лестера й інших.

Та вони вже далеко втекли.

Тільки не в цю бурю. Видимість нульова, тому прямо вони йти не зможуть. Вони блукають колами неподалік, і якщо ми на них наткнемося, бережися. Лестер і наймолодший із наших так бояться хлопця, що можуть подумати, це він іде, і почнуть стріляти. Я бачив таке в Кореї.

Дощ підштовхував їх у спину, і вони обережно вели Мітча, лавіруючи між деревами. Спочатку його ноги волочилися по бруду, потім він трохи ожив.

«Герой війни», — похмуро думав Тісл. Хлопець сказав, що був на війні, але хто б йому повірив? Чому він не пояснив усе до пуття?

А хіба від цього що-небудь змінилося б? Учинив би ти з ним інакше, ніж із будь-ким іншим?

Ні. Не зміг би.

Гей, ви тремтите, — сказав Шинглтон.

Ти краще дивився б по сторонах.

Він напружив зір, намагаючись побачити серед дерев Лестера й інших. Якщо вони насправді збилися з дороги й почнуть із переляку стріляти, винен у цьому тільки він, Тісл, і ніхто інший. І взагалі, хто такі його люди? Звичайні поліцейські в маленькому містечку, навчені боротися з дрібними порушеннями… Сподіваються, що нічого серйозного не трапиться, що допомога завжди прийде, якщо вона буде потрібна, але ось вони в диких горах Кентуккі, допомоги чекати нема звідки, їхній супротивник небезпечний убивця — герой війни! Тільки Богові відомо, яким чином вони протрималися до цього часу. Він не повинен був вести сюди своїх людей. Треба було почекати поліцію штату. П’ять років обманював він себе, думаючи, що його поліцейська дільниця така ж боєздатна й дисциплінована, як у Луїсвіллі, але тепер ясно, що за ці роки його люди потроху звикли до рутини, обросли жиром. Він теж.

Перший постріл змішався з громом, і Тісл не був упевнений, що справді його почув. Він зупинився та подивився на інших.

Чули?

Я не знаю точно, — сказав Шинглтон. — Спереду, здається. Трохи правіше.

Потім три підряд — безсумнівно, з гвинтівки.

Це Лестер, — сказав Уорд. — Але він стріляє не в наш

бік.

Не думаю, щоб він зумів зберегти свою гвинтівку — ми ж не зберегли, — заперечив Тісл. — Це хлопець стріляє.

Ще один постріл, знову з гвинтівки. Він чекав наступного, але його все не було.

Він оббіг навкруги та зустрів їх коло тріщини в скелі, — сказав Тісл. — Чотири постріли. Чотири чоловіки. П’ятим пострілом він когось добив. Тепер піде за нами. — Він поспішно повів Мітча в протилежний від пострілів бік.

Уорду це не сподобалося.

Зачекайте. Хіба ми їм не допоможемо? Не можна їх просто так залишити.

Кому допоможемо? Вони мертві.

І він уже йде за нами, — сказав Шинглтон.

Можна не сумніватися, — утомлено підтвердив Тісл.

Уорд дивився в той бік, де стріляли. Потік закрив очі: йому

стало недобре.

Бідолахи. Він неохоче підхопив Мітча, і вони повернули наліво, додавши кроку. Дощ ненадовго притих, потім полив із новою силою.

Ймовірно, хлопець буде чекати нас біля скелі — на той випадок, якщо ми не чули пострілів, — сказав Тісл. — Це дасть нам час. Як тільки він переконається, що нас не буде, то піде шукати наш слід де-небудь тут, але дощ усе встигне змити.

Виходить, ми від нього втечемо, — сказав Уорд.

Від нього втечемо, — тупо повтори^. Мітч.

Ні. Коли він не знайде наш слід, він зробить от що: побіжить до дальнього кінця скелі, намагаючись випередити нас.

Ну, тоді ми повинні бути там першими, чи не так, — промовив Уорд,

Першими, чи не так, — луною відгукнувся Мітч.

Він ледве плентався. В Уорда це вийшло легко, а в Мітча пролунало як жарт. Тісл нервово розсміявся.

Так, чорт забирай, ми повинні опинитися там першими, — сказав він, дивлячись на Шинглтона й Уорда і радіючи з їх самовладання. Раптом він подумав, що, може, усе ще обійдеться…

РОЗДІЛ 13

До шостої дощ перейшов у великий град, і довелося сховатися під дерево. Тісл рвався якомога швидше продовжити шлях, але він знав, що це божевілля: такі величезні градини могли вбити людину. Однак чим довше вони просидять, зіщулившись під цим деревом, тим більше в хлопця буде часу й можливостей їх наздогнати. Надія була лише на те, що і йому доведеться десь перечікувати град.

Тісл