Безсоння - Стівен Кінг
«Стань ножицями, — подумав він. — Мені потрібні ножиці. Допоможи».
Нічого. Він глянув на Луїзу, вона дивилася на нього з моторошною безтурботністю. «О, Луїзо, якби ти тільки знала», — подумав Ральф, але тут же стер свою думку. Тому що він відчув щось.
Так. Щось.
Цього разу він не став оформлювати думки в слова, а створив образ: не ті ножиці, якими Клото перерізував «мотузочку» Джиммі В., а величезні ножиці його матері для стрижки овець — довгі, вузькі леза, гострі як бритва. Поринаючи усе глибше в стан концентрації, Ральф навіть побачив два слова, вигравірувані на лезі: «ШЕФФІЛДСЬКА СТАЛЬ». Він знову відчув внутрішню зміну, але вже не спалах, а повільну й надзвичайно потужну м’язову напругу. Ральф зосередив погляд на пальцях руки й зусиллям волі змусив створені уявою ножиці відкритися й закритися. Коли образ підкорився йому, Ральф повільно розвів і звів пальці, створюючи щось на кшталт літери «V», яка звужувалася й розширювалася.
Тепер він почував, як енергія, яку він запозичив у Нірвани й жебрака, збирається в голові й, поколюючи мурашками, стікає в пальці правої руки.
Аура, що оточувала виставлені вказівний і середній пальці, згущувалася… І подовжувалася, набуваючи форми вузьких лез. Ральф почекав, поки аура видовжилася на п’ять дюймів, потім розвів і звів пальці. Леза відкрилися і закрилися.
(— Нумо, Ральфе! Дій!)
Так — він не міг дозволити собі чекати й експериментувати. Він почував себе акумулятором, за допомогою якого намагаються завести занадто велику машину. Ральф почував, як уся його енергія стікає по руці в леза. Це не могло тривати довго.
Нахилившись, Ральф устромив зведені разом леза в саван. Він так захопився створенням ножиць, що перестав чути — принаймні усвідомлено — оте хрипке дзижчання, але коли вістря ножиць устромилося в чорну оболонку, саван раптово зайшовся криком болю й тривоги. Ральф побачив, як із савана потекла густа темна рідина, що нагадувала кров’янистий гній. І в той же час потік енергії з нього самого посилився вдвічі. Ральф зрозумів, що він бачить, як його власна аура повільними хвилями стікає по руці, і відчував, як вона витончується довкола нього, послаблюючи захист.
(— Поквапся, Ральфе! Поквапся!)
Він напружився й розкрив пальці. Мерехтливі блакитні леза також розкрилися, розпорюючи чорне яйце. Воно пискнуло, і два яскраво-червоні спалахи пробігли по його поверхні. Ральф стиснув пальці й побачив, як леза, що виросли на них, різко заклацнулися, розрізаючи щільну чорну речовину, що була наполовину шкаралущею, наполовину плоттю. Ральф скрикнув. Але не від білю, а від виснажливої втоми. «Напевно, так почувається людина, що стікає кров’ю», — подумав він.
Усередині кулі блиснуло щось золоте.
Ральф зібрав усю свою силу й розкрив пальці для ще одного розрізу. Спершу він сумнівався, що йому це вдасться — здавалося, пальці склеєні «Суперцементом», — але вони, нарешті, відкрилися, розширюючи поріз. Тепер він бачив захований усередині предмет: маленький, круглий, блискучий. Раптово серце затріпотіло у нього в грудях. Мигнули блакитні леза.
(— Луїзо! Допоможи!)
Жінка обхопила його зап’ястя. Ральф відчув, як сила загуділа в ньому оновленими хвилями. Він здивовано спостерігав, як ущільнювалися ножиці. Тепер лише одне лезо було блакитним, друге стало перлово-сірим.
Луїза скрикнула: (— Ріж! Ріж негайно!)
Ральф зімкнув пальці, тепер леза пропороли в савані широкий розріз. Саван видав останній тремтливий крик. Став повністю червоним і зник. Леза ножиць, що виросли на пальцях Ральфа, спалахнувши, розчинилися. Ральф заплющив очі, відчуваючи, як піт великими теплими краплями, наче сльози, струменіє по його щоках.
(— Луїзо? Як ти?)
(— Нічого… Тільки виснажена. Не уявляю, як я зможу дістатися до сходів, не кажучи вже про те, щоб піднятися нагору. Не певна, чи я можу бодай звестися на ноги).
Ральф розплющив очі й, обіпершись руками об зігнуті коліна, нахилився. На підлозі, на місці савана, лежала чоловіча обручка. На внутрішньому боці її було вигравірувано:
«Е. Д. — Е. Д. 5-8-87».
Елен Діпно й Едвард Діпно. П’ятого серпня 1987 року.
Саме за цим вони і прийшли сюди. В Еда була вкрадена обручка. Залишалося лише взяти її… Покласти в кишеню… Знайти сережки Луїзи… І вибратися звідси.
7.
Коли Ральф потягнувся до обручки, йому пригадалися рядки вірша — цього разу не Стівена Добінса, а Толкіна, який вигадав гоббітів, — про них думав Ральф у затишній, обвішаній фотографіями вітальні Луїзи. Років тридцять тому Ральф читав про Фродо, Ґендельфа, Соронеа й Темного Лорда[54] — історію, настільки схожу на те, що відбувалося зараз, що Ральф навіть згадав про неї — і рядки легко зринули в його пам’яті:
Один перстень, щоб правити всім сущим.
Один перстень, щоб знайти їх.
Один перстень, щоби пов’язати їх всіх
І привести у землю Мордор,
Де тіні блукають.
«Я не можу взяти перстень, — подумав Ральф. — Він настільки ж міцно прив’язаний до колісниці КА, як я й Луїза, і я не зможу взяти перстень. Чи, можливо, торкнутися до нього буде все одно, що торкнутися оголених дротів зі струмом високої напруги, і я помру раніше, ніж встигну це усвідомити».
І все ж Ральф не вірив, що це можливе. Якщо перстень не можна було взяти, то навіщо тоді його захищав саван? Якщо перстень не можна було взяти, то чому тоді сили, які стоять за Клото й Лахесісом — і Дорренсом, не варто забувати й про Дорренса, — відправили їх із Луїзою сюди?
«Один перстень, щоб правити всім сущим. Один перстень, щоб знайти їх», — подумав Ральф, згрібаючи в долоню обручку Еда. Миттєвий біль пронизав руку; і в ту ж мить ніжно співаючі голоси украдених Атропосом предметів злилися в гармонійному зойкові тріумфу.
Із грудей Ральфа вирвався звук — може, скрик, а може, стогін. Він підняв перстень, міцно затиснувши його в правій руці. Відчуття перемоги співало в його венах, мов вино або…
— Ральфе.
Він глянув на Луїзу, але вона дивилася на те місце, де лежала обручка Еда Діпно, і в її очах застиг вираз страху й замішання. Там, де лежала обручка Еда, й далі лежала обручка Еда. Той же блискучий золотий кружечок з написом «Е. Д. — Е. Д. 5-8-87» на внутрішньому боці.
Ральф заледве стримався, щоб остаточно не запанікувати. Він розтиснув долоню, гадаючи, що обручка, незважаючи на його відчуття, зникла, — але вона лежала в центрі долоні, між лінією любові й лінією життя, відбиваючи лиховісне червоне світло страшного лігвища.
«Е. Д. — Е. Д. 5-8-87».
Дві ідентичних обручки.
8.
Одна в
