Місто Боуган - Кевін Баррі

У Дома затремтіли жижки.

— Містере Гартнетте, у боуганських пам’ять довга. Якщо Ґантові хоч волосина з голови…

— Мені треба, щоб ти на цього цабе мені все нарив, Доме. Все почув?

— Як дзвін церковний, містере Гартнетте.

— Добре. Ще справи у нас є?

Вони посміхнулись і потисли один одному руки, й газетяр пішов. Логан поліз у нагрудну кишеню куртки, вийняв червоний носовичок і витер долоні. Після того ще полузав насіння, випив кавуні й оцінив, як усіма зманіпулював. Він посміхнувся юним паничам зі Стиляг. Вони, як завжди, спостерігали за ним зі звичним шанобливим розгубленим захватом.

У той день, коли вони зможуть розуміти його з першого погляду, він їх втратить.

Рандеву у Великій Пустці

Це на наступний день було: двоє ковбоїв — один Вовчик Станнерс, другий Мудак Берк — ступило на Горішній Плай. Плай — це головний шлях через гнилизну Великої Пустки, присипана попелом стежка на дві смуги, прохідна майже за будь-якої погоди. Звідти менші стежки тягнулися в горби й униз, до верескових завулків, де в котеджах, що просідали від вогкості, втрат і смутку, жили вимучені душі. Хлопці рішуче крокували вперед під зливою, бо дощ тут нікого не дивував. Низькі хмари насувалися з Атлантики й розбивалися об горби пустківського масиву. Болото оживало, роззявляло неситу пащу, глитало дощ. Хлопці чвакали через грязюку, з відразою позираючи на багно на високих чоботях. Свіже срібло дощу вільно збігало горбами, напувало терплячі озера, насичувало також макові поля. Навіть посеред зливи з-за хмарного фронту прозирало сонце — на кілька секунд, полохке, як малеча, воно підсвічувало дощові барви. Жовтий квіт дроку в розпал літа вже вибляк у пам’яті. Від резервації пайкі — «рези», як кажуть боуганські, линула густа тиша, тиша зловісна; хлопці вважали на пайківські землі на сході. Ніхто не зна, що звідтам може прилетіти.

— Я от шо в голові хочу вкласти, — сказав Мудак.

— Ну, почалося, — буркнув Вовчик.

— І як ми, курва, будем шукати те цабе, Вовче?

— Нам наводку дадуть, Мудаче.

— Нє, але ти слухай, Вовче, нам же шо Пустка, шо Хуюстка, та?

— Пельку стули, Мудаче.

Це й були лейтенанти Гартнеттових Стиляг на марші. Їхнє завзяття похитнулося.

— Нє, я серйозно, Вовчику. Там цеї Пустки-Хуюстки — хоч лопатою їж, січеш?

І справді, простір обурливо широкий. Очерети навколо озерець ледь похитувалися на вітерці. Велика Пустка славилася реп’яхами, камінням і болотними дірами, що несподівано заковтували мандрівців. Вона була зіткана з нескінченних вогких ланів. Поля розділяли грубі, абияк зліплені докупи стіни сухої кладки, що зазвичай уривалися, коли до кінця поля лишалася ще добра третина шляху. Лінько якийсь збирав ті стіни, а не добрі пресвітеріани.

— А шо ми знаєм про цабе? — спитав Мудак.

— Ґант Бродрік, — сказав Вовчик. — Наполовину пайкі, наполовину білий. Ще в незапам’ятні часи ушився зі світу білого. Це він стояв колись при стерні, ще до Цибатого. А ще шури крутив із жоною Цибатого, січеш?

Мудак огидно закотив очі.

— Кажуть, вона у свій час була справжня пані, ага?

— Та вона й зараз нічо так.

— Ну та, нічо.

— Я б її з ліжка не випхав, навіть якби вона анчоуси їла, тіпа.

— Та ну тебе, Вовчику. Оте її око, повернуте таке, ні? Смакотулька.

На кам’яній стіні Вовчик і Мудак спинилися перепочити. Вони перекурили, милуючись краєвидом. Неподалік зграйка сільських хлопчаків гасала маленьким городиком. Наближалися вступні екзамени в полісію, а щоб потрапити в боуганську полісію, треба вміти перестрибнути через ворота ферми з шести дощок, такі, як роблять піщані пайкі, що живуть на дюнах між містом і океаном. Хлопці трюхикали підтюпцем уздовж нерівного периметра поля, один час від часу відривався від групи, розганявся і стрибав на ворота. Розплачувалися за це коліна, лікті та підборіддя. Боуганська полісія вся до одного складалася з таких бульбожерів.

— Нічогенький улов, — сказав Вовчик Станнерс.

— Перший клас, — сказав Мудак Берк.

Вовчик і Мудак — міські хлопаки за своєю природою. Не тієї вони статури, щоб нипати хащами. Якби на те його воля, Мудак сидів би на бетонній тумбі на боуганській набережній з розкуреною люлькою зілля й недобрим поглядом міряв би річковий рух. Якби на те його воля, Вовчик патрулював би Манівці і Допіль Стилягам на славу — і щоб під ногами був бетон — і трощив би голови тим молокососам-північнякам.

— Аж мороз за шкурою, Вовче.

— На те воно й Пустка-Хуюстка, еге ж, Мудаче?

Хлопці неохоче підвелися й рушили далі Високим Плаєм. Вони посунули глибше на звалища Пустки. Дійшовши до певного повороту, звернули й вийшли до стежки через гірський хребет, яка оминала гранітну брилу. Серед болотистих рівнин вони, хлопці ці, виглядали, як циркові клоуни.

На Мудаку були:

Срібні високі чоботи, так що жевжик крокував, ніби ринви переставляв, низько на стегнах — пояс із піхвами для кинджала, і пальто на три чверті з фарбованої шафраном овечої шкіри. Він був високий і сухий, мов бур’ян, який неможливо вивести. Ще він був до чортиків сентиментальний, і такий же жорстокий. Його войовничі очі зеленіли, як химерні квіти. Йому було сімнадцять років, і він вбачав магічне значення у числі «9». У ньому жевріли амбіції, яким він навіть імені не знав. Його справжнє кохання: непередбачувана сучка-німчурка на ім’я Ангеліна.

На Вовчику були:

Чорні високі бутси, тісні вибілені джинси з жилетом точно в тон, високо на стегнах — пояс із піхвами для кинджала, і синє пальто від «Кромбі» з чорним оксамитовим коміром. Вовчик був короткий, присадкуватий і рудий. Він аж бринів від енергії. У нього були дроздині макові очиці, вирячені, як у людини з проблемами зі щитовидкою, й лоб не ширший за дюйм, але напхом напханий щуриною хитрістю. Йому також було сімнадцять, і часом при світлі місяця він виказував чудернацьку сентиментальність. Він хотів стати єдиним власником міста Боуган. Його цілковито нове, цілковито справжнє кохання: міс Дженні Цзинь з Гартнеттських Стиляг і каварні «Го Пі Цзинь Оу-Кей».

— Обійдем отой-о горб, — сказав Вовчик, — і побачим, шо треба, та?

— Знайшов, кого питать, — відповів Мудак. — Я тобі шо, ці болота грьобані на грьобології вивчав?

Вони простували до низенької корчми при Восьмимильному мосту. Там мусили зустрітися з навідником. Вони йшли далі крізь вогке повітря.

— То шо, як про мене… — протягнув Мудак.

— Нє, про тебе не цікаво, — сказав Вовчик.

— Як про