Аптекар - Стефані Маєр

Деніел глянув на Алекс, чекаючи на її відповідь.

— Вал має рацію. Окрім того, що стосується наражання на небезпеку її життя. Я не хочу ризикувати нічиїм життям.

Вал фуркнула.

Деніел, схопивши Алекс за руку, пригорнув до грудей. — Усе буде добре, — пробурмотів він. — Ми разом упораємось. Те, що ти плануєш, завжди спрацьовує. Я до крапки виконуватиму твої настанови, ми все зробимо. Обіцяю.

Алекс міцно заплющилась, намагаючись загнати сльози назад у протоки.

— Не знаю, Деніеле. Що я роблю?

Він поцілував її в маківку.

— Припиніть, — обірвала їх Вал. — Ви двоє викликаєте в мене ревнощі, а з цього нічого доброго ніколи не буває.

Алекс розплющила очі й відринула від Деніела, струснувши його костюм, щоб переконатись, що на ньому не залишилось косметики.

— Бачу, у вас стало часу, аби добути з Печери Бетмена те, що мені потрібне. Ця скринька з інструментами просто чудова.

— Вона не просто чудова — зазирни у п’ятий ящик знизу. Решту я спакував, як ти просила, — відповів Деніел. — Хочеш усе передивитись, поки я не поклав у машину?

— Слушна думка.

Срібна скринька для інструментів — мабуть, із реквізиту з Кевінової заначки, — мала коліщатка й руків’я, що висовується, як у валізі, але, на відміну від валізи, у скриньці з лицьового боку було безліч шухляд, що замикаються на ключ. Вона швидко проглянула верхні ящички, перевіряючи, де лежать різноманітні ліки, визначаючи за кольоровими кільцями на шприцах. Шприци було поскладувано в гумові лотки, адже зазвичай вона зберігала їх саме так. У наступному ящичку знизу лежали різноманітні скальпелі та леза. Так багато їй не потрібно. Але найголовніше, щоб шухлядка була повною на вигляд. Далі поскладані пакунки з фізрозчином і системи для внутрішніх впорскувань, а також голки та катетери найрізноманітніших розмірів. Наступне відділення було глибшим. Там містились герметичні балончики та кілька випадкових хімікатів із Кевінових сховищ.

Ключовим був передостанній ящик. У ньому лежав ще один лоток зі шприцами — порожніми — тоншими за попередні. Вона помацала краї ящичка зі споду — певна річ, у Кевіна обов’язково мало бути щось таке. Зачепивши нігтями, вона відкрила потаємне дно і зазирнула, що всередині.

— Сподіваємось, Карстенова гра дотягує до рівня «Оскара», — пробурмотіла вона сама до себе.

Вона перейшла до останнього, найглибшого ящичка, де Деніел склав її найбільш показний реквізит: паяльну лампу, ножиці для проволоки, щипці, а також кілька сторонніх знарядь, які Деніел додав із Кевінових запасів.

Була там ще одна потрібна їй річ — просто маленьке знаряддя з дротів, яке вона помітила, коли вони вперше відвідували Печеру Бетмена. Видобувши його зі свого рюкзака, вона поклала знаряддя у третій лоток у першій шухляді, під шприцом. Їй потрібен вільний доступ до нього.

Алекс випросталась.

— Ідеально. Дякую.

— Ти, — сказала Вал до Деніела, — їдеш до місця рандеву. А тебе — повела вона далі пальцем, показуючи на обличчя Алекс, — треба підправити, і ставаймо до праці. Час спливає. — Вона показала на подвійні двері через кімнату.

— Прийду за тридцять секунд, — пообіцяла Алекс.

Вал закотила очі.

— Добре, розігруйте свою коротку сцену прощання. — Вона, повернувшись, пройшла в одвірок.

— Алекс, — почав Деніел.

— Стривай.

Узявши його за руку, вона знову вивела його з кімнати, котячи скриньку вільною рукою. На плечі в неї висіла велика сумка-аптечка. Ейнштейн спробував піти слідом, але заскиглив, коли вона зачинила перед ним двері.

Вони пройшли тихим коридором до ліфта. Алекс натиснула кнопку виклику. Коли двері відчинились, Деніел зайшов усередину, а вона пройшла слідом, підставивши ногу, щоб двері не зачинились. Відпустивши руків’я скриньки, вона обхопила обличчя Деніела долонями.

— Послухай мене, — мовила вона тихо. — У седані, у бардачку, лежить конверт із манілового паперу. Там два пакети документів: паспорти, водійські права та зв’язки грошей.

— Я вже не надто скидаюсь на Кевіна.

— Знаю, але люди старіють, у них випадає волосся. Можеш напнути окуляри, поголитись, перефарбувати волосся знов у брунатне. І якщо все обернеться погано, тобі доведеться це зробити. А потім поїдеш у найближчий аеропорт і сядеш на будь-який літак, що летить з Північної Америки, гаразд?

— Я тебе не залишу.

— Коли я кажу «обернеться на зле», то маю на увазі, що я більше тебе не чекатиму, мене не буде.

Він витріщився на неї зі стурбованим виразом новоствореного обличчя.

— Гаразд? — повторила вона наполегливо.

Він вагався, потім кивнув.

— От і добре, — сказала вона таким тоном, ніби цю дискусію вже вичерпано. Вона не відчувала, щоб він був переконаний, киваючи, але часу на сперечання вони не мали.

— Сьогодні поводься тихо, — наставляла вона. — Не розмовляй ні з ким, хіба що в разі нагальної потреби. Міркуй, як підлеглий. Ти тут, лише щоб носити торби й вести машину, збагнув? Просто заробіток. Тобі байдуже до всього, що відбувається довкола. Хай що ти побачиш, на тебе це не має жодного впливу. Жодних емоційних реакцій. Збагнув?

Він серйозно кивнув:

— Так.

— Якщо стане небезпечно, тобі варто тікати. Це не твій клопіт.

— Добре, — погодився він, але цього разу не так рішуче.

— Ось, — вона зняла з пальця золоту каблучку. Більшу з двох. Забравши його руку зі своєї спини, вона спробувала надіти йому каблучку, перепробувавши всі пальці. Як і у випадку з Кевіном, згодився лише мізинець. Принаймні вона змогла натягти йому каблучку нижче фаланги. Сподіваймось, вона не буде недоладною в його образі.

— Будь вкрай обережний з нею, — мовила вона до нього. Підніми цю маленьку ляду, якщо треба скористатись каблучкою. Хай що робитимеш, зубця цього не чіпай. Якщо не використовуєш, не відкривай. Але якщо тікатимеш і хтось заступить тобі шлях, просто зроби так, щоб зубець торкнувся його шкіри.

— Зрозумів.

Алекс зазирнула у приголомшливо блакитні очі, шукаючи Деніела за дивовижею його незбагненно простого маскування. Настанови в неї скінчились, а почуття, яке їй кортіло розділити з ним, здавалось, годі висловити словами.

— Я… я не знаю, як повертатись до свого попереднього життя, — сказала вона, намагаючись пояснити. — Я більше не знаю, як жити, жити без тебе. Те, що ти став людиною, за яку я відповідаю, — найкраще, що трапилось зі мною в житті.

Він ледве всміхнувся, хоча до очей усмішка не дійшла.

— Я теж тебе кохаю, — прошепотів він.

Вона силкувалась усміхнутись у відповідь.

Поклавши руки їй на плечі, Деніел цілував Алекс одну безкінечну секунду. А потім знову їй усміхнувся, незнайомий та знайомий водночас. Вона на крок відступила від нього.

— Я ж казав тобі, що буду поруч, якщо тебе потрібно буде підстрахувати, — мовив він.

Ліфтові двері зачинились.

Розділ 29