Безсоння - Стівен Кінг

— Я теж хочу їсти, — відповів Ральф. — Цілком природно, якщо врахувати, що ми не їли від вівторка. По дорозі в Гай-Рідж обов’язково заїдемо в кафе.

— А часу в нас вистачить?

— Іще б пак. Адже перемогу здобуває ситий.

— Можливо, та я не почуваю себе надто войовничою. А ти знаєш, де…

— Помовч секунду, Луїзо.

Він зупинив авто, перевів коробку передач у нейтральну позицію і прислухався. З-під капота чулися постукування й скрегіт, і це не сподобалося Ральфові. Звичайно, цементні стіни в таких місцях підсилюють звуки, і все-таки…

— Ральфе? — нервово одізвалася Луїза. — Тільки не кажи мені, що машина зламалася. Просто не кажи мені цього, добре?

— Гадаю, з нею все гаразд, — відповів він і знову почав пробиратися до денного світла. — Я трохи відвик від бабусі Неллі відтоді, як померла Керолайн. Забув, на які звуки вона здатна. Ти щось хотіла запитати?

— А ти знаєш, де Гай-Рідж?

Ральф похитав головою:

— Десь у передмісті Ньюпорта. Навряд чи вони хочуть, щоб чоловіки знали адресу цього притулку. Я сподівався, що ти краще знаєш.

Луїза теж похитала головою:

— Хвалити Бога, мені ніколи не потрібно було вдаватися до таких послуг. Нам слід зателефонувати їй. Міс Тіллбері. Тебе ж із нею познайомила Елен, отже, ти можеш поговорити з нею. Вона вислухає тебе.

Луїза обдарувала його поглядом, що зігрів серце, — «Будь-яка розсудлива людина прислухається до тебе, Ральфе», — промовляли її очі, але Ральф знову похитав головою:

— Готовий побитися об заклад, що сьогодні Ґретхен відповідає на дзвінки лише з Громадського центру і від Сьюзен Дей. Ця жінка або дуже смілива, або просто тупоголова ослиця, якщо вона приїжджає сюди.

— Можливо, і те й інше. Якщо Ґретхен Тіллбері не відповідає на телефонні дзвінки, як же ми зможемо зв’язатися з нею?

— Ось що я тобі скажу: більшу частину свого справжнього життя, як називає це Фей Чепін, я пропрацював комівояжером. Сподіваюся, що й зараз, за необхідності, зможу виявити винахідливість. — Він згадав про жінку з довідкового бюро з жовтогарячою аурою й посміхнувся: — І переконливість.

— Ральфе?

— Що, Луїзо?

— Мені здається, це і є справжнє життя.

Він погладив її по руці:

— Розумію, люба.

4.

Знайоме сухорляве обличчя виглянуло з кабіни контролера платної лікарняної стоянки, знайома посмішка — не менше півдюжини зубів були, та загули — освітила його.

— Гей, Ральфе, це ти? Чорт мене забирай! Краса!

— Трігер? — здивувався Ральф. — Тріґер Вашон?

— А хто ж іще? — Тріґер відкинув з очей пасмо волосся, щоб краще розгледіти Луїзу. — А хто ця квіточка? Хай мені чорт, якщо не знаю її!

— Луїза Чесс, — відповів Ральф, дістаючи квиточок з гаманця. — Ти мав знати її чоловіка, Пола…

— Чорт, звичайно, знаю! — вигукнув Трігер. — У сімдесятому або сімдесят першому ми з ним іноді разом проводили вікенд! Оце так! Як він поживає, мем?

— Містер Чесс відійшов у кращий світ більше двох років тому, — відповіла Луїза.

— Чорт забирай! Печальна новина. Він був чудовим хлопцем, Пол Чесс. Його всі любили. — Тріґер так засмутився, ніби Луїза повідомила йому, що це сталося сьогодні вранці.

— Дякую, пане Вашоне. — Луїза глянула на годинника, тоді на Ральфа. Шлунок її загурчав, мовби ставлячи останню крапку в суперечці.

Ральф крізь віконечко передав квиток, і, коли Тріґер узяв його, Ральф раптом зрозумів, що по штампу буде видно, скільки часу вони з Луїзою провели в лікарні. З вівторка. Майже шістдесят годин.

— А що з роботою в хімчистці, Тріґу? — поспішно запитав він.

— А-а-а, мене звільнили, — відповів Тріґер. — Хіба я не розповідав? Майже всіх звільнили. Спершу я засумував, а у квітні влаштувався сюди, і… нівроку! Тут мені набагато краще. Коли роботи мало, я дивлюся телевізор, ніхто не кричить на мене, коли я зриваюся з місця, як тільки загориться зелене світло, і ніхто не наїжджає на мене. Усі квапляться скоріше на те світло, а мені поспішати нікуди. І ось що я скажу тобі, Ральфе: цей клятий фургон був холодніший, ніж цицьки відьми взимку. Даруйте, мем.

Луїза не відповіла. Здавалося, вона з величезним інтересом вивчає свої долоні. А Ральф із полегшенням спостерігав, як Тріґер зім’яв квиток і викинув його в кошик, навіть не глянувши на штамп із датою й часом. Він натиснув на кнопку касового апарата, і на табло висвітилося: 0.00$.

— О, Тріґу, як мило з твого боку, — сказав Ральф.

— Е-е, дрібниці. — Тріґер урочисто натиснув ще одну кнопку. Піднявся шлагбаум. — Радий тебе бачити. Скажи, ти пам’ятаєш той день біля аеродрому? Боже! Спека пекельна, а ті два типи мало не повбивали один одного. А потім полило як із відра. Ти йшов пішки, а я тебе підвіз додому. Після цього ми зустрічалися раз чи двічі. — Він уважно подивився на Ральфа. — У тебе грандіозний вигляд, Ральфе. Чорт, тобі не більше п’ятдесяти п’яти. Краса!

Поруч знову забурчав шлунок Луїзи, тепер уже голосніше. Вона й далі розглядала долоні.

— А почуваю я себе набагато старшим, — сказав Ральф. — Тріґу, я радий був побачитися з тобою, але нам треба…

— Прокляття, — мовив Тріґ, і погляд його затуманився. — Я маю щось повідомити тобі, Ральфе. Я думав. Щодо того дня. Боже, яка в мене дірява голова.

Ральф трохи почекав — із нетерпінням і цікавістю.

— Та не переймайся! Чуєш, Трігу, не засмучуйся. Це було так давно.

— Якого біса?.. — пробурмотів Тріґер, уп’явшись у стелю своєї кабіни, начебто там була написана відповідь.

— Ральфе, нам час. — Луїза смикнула його за рукав. — І справа не лише в сніданку.

— Так. Ти абсолютно права. — Ральф плавно рушив з місця. — Якщо згадаєш, Тріґу, подзвони мені. Номер у довіднику. Радий був зустріти тебе.

Тріґер Вашон проігнорував тираду Ральфа; здавалося, він його взагалі не помічає.

— Може, ми щось бачили? — запитав він у стелі. — Або щось зробили! Боже!

Він усе ще дивився вгору, пошкрябуючи щетину, коли Ральф повернув ліворуч і рушив по Госпітл-драйв до низького цегляного будинку, де був Центр допомоги жінкам.

5.

Тепер, коли зійшло сонце, біля будинку чергував лише один охоронець, демонстрантів же не було зовсім. У зв’язку з їхньою відсутністю Ральф згадав кіноепопею про джунглі, яку він бачив ще замолоду, — особливо той епізод, в якому замовкали тамтами аборигенів і герой — Джон Голл чи Френк Бак — обертався до свого сусіда й казав, що йому це не подобається, занадто тихо. Охоронець дістав блокнот, глянув на «олдсмобіль» Ральфа і щось записав — швидше за все, номерні знаки. Потім по всіяній листям доріжці наблизився