Безцінний - Зигмунт Мілошевський

І помітила.

Могла нічого не говорити, побачив це в її очах.

На знімку була група з кільканадцяти чоловіків у низькій дерев’яній колибі. Мали поважний вигляд, у руках тримали аркуш паперу з малюнком лижника і написом, який можна було розшифрувати як «Татранське товариство лижників».

Пальцем показала на одного з них.

— Дідусь, — прошепотіла.

Він сам розпізнав серед решти двох інших героїв цієї історії: Кароля Естрейхера і Генрика Ашкеназі. Але не це привернуло його увагу: над лижниками висіла люстра тридцятих років із свічами в оправі, оздобленій листям аканта. Листям чорно-білим і невиразним, як і весь знімок, але в оригіналі напевно переливчастим помаранчево-жовтим. Дідусь Лоренц, кажучи про Бурштинову кімнату, мав на увазі зовсім не пам’ятку з Царського Села. Говорив про кімнату в якійсь дерев’яній хаті, названу так — мабуть, жартома, — оскільки там висіла люстра, оздоблена бурштиновим листям аканта.

— Ти знаєш, де це? — запитав у Яромира.

— Мабуть, на старій базі.

— Тут є якась стара база?

— Була. Згоріла наприкінці війни, а тепер, якщо хтось знає, де шукати, то знайде в лісі залишки старих підвалів.

— Знаєш, де шукати?

— Аякже.

Подивився на Зоф’ю.

— Лети. Обіцяю не помирати ще чверть години.

17

Гермод знайшов свої лижі, заховані у снігу під позначеним деревом, і відчув себе в безпеці. Від хребта його відділяла ще якась година підйому досить стрімким схилом, потім приємний спуск м’яким снігом і, якщо все піде добре, то вже ввечері приземлиться у Стокгольмі.

Цей день у горах був чудовий. Не дуже морозяний, безвітряний, сонячний. Погоні ані сліду. І не дивно, мабуть, тільки тепер перев’язали рани, забрали тіло й вирішують, що робити далі. Зітхнув на повні груди, закинув лижі не плече і вийшов на сніжне поле. Прокладати шлях було не важко, під шаром свіжого снігу лежав шар старого, так добре спресованого, що ноги на ньому не провалювалися. Може, навіть не година, а лише сорок п’ять хвилин, подумав він.

18

Щоб знайти це місце, особливо взимку, треба було добре знати місцевість. Місце, де колись стояла туристична база, давно поросло лісом, невелика галявинка площею близько п’ятисот квадратних метрів могла видатися підозрілою через свою правильну форму, але не конче.

Коли Яромир показав на засипане снігом місце, Ліза й Кароль відчули розчарування. Це було безнадійно. Навіть якщо тут колись щось заховали, то воно мало згнити й струхлявіти ще десятки років тому. Кароль скрушно подумав, що оце і вся правда про польське підпілля і польську охорону національних скарбів. До початку війни до цього нікому не було діла, — хоча, наприклад, французи вже тоді старанно спакували зібрання з Лувру й заховали в замках над Луарою, — а коли врешті хтось цим зайнявся, то сховав усе в дерев’яному приміщенні й підпалив.

— Там узагалі щось є? — запитав Кароль.

— Як не дивно, так, — відповів Яромир. — Три роки тому я там копирсався, всю відпустку розчищав, думав, може, знайду старі лижі або взагалі щось старовинне. Будинок мав сто, може сто п’ятдесят метрів в основі, але не стояв на звичайному фундаменті. Тут суцільний вапняк, підвал — вибита у скелі печера, прикрита мурованим склепінням. Саме на ньому стояла дерев’яна будівля.

— І ти щось знайшов?

— Нічого, напевно, все винесли після пожежі. Навіть у комірчині для вугілля не було вугілля.

Кароль насупив брови. Йому не вірилося, що збудовану на початку двадцятого століття туристичну базу хтось опалював вугіллям, маючи навколо силу-силенну дерева. Це не був готель, який потребував постійного підігріву води для міських пань.

— Чого ти вважаєш, що то була комірчина для вугілля?

— Стіни були просмолені.

Чого приміщення для зберігання вугілля точно не потребує, то це смоління стін. Інша річ, коли хочуть щось вберегти від вологості.

— Туди можна зайти?

Сніг гарно іскрився на сонці, яке проникало між гілками засніжених смерек, краєвид був такий казковий, що важко було повірити, що під снігом може бути старе згарище.

— Звісно. Сніг — це не залізобетон.

Яромир витягнув із наплічника складану саперну лопату, на мить замислився і врешті почав копати в одному з кутків галявини. Швидко відгорнув сніг настільки, щоб можна було з’їхати по ньому до підвалів старої бази.

— Я зробив цю діру, бо справжній вхід був засипаний залишками споруди, — пояснив молодик, обтріпуючись від снігу.

Стояли у вузькому підвальному коридорі, крізь отвір у снігу пробивалося сонце, тож було видно, що за стіни правила вапнякова скеля, всіяна слідами від кирок, а стеля була вибудувана з каменю. Подивилися в глиб вапнякового тунелю, в бік непроникної темряви.

— Підвал для вугілля, — сказав Кароль, якому шкода було кожної миті, хотів бути біля Зосі, коли її забиратимуть рятівники або коли… Ні, про це не хотів навіть думати.

Яромир дістав з наплічника ліхтарик й повів їх через справжній лабіринт підвалів, що тяглися під усією базою, а може, й далі. Врешті зайшов до порожнього приміщення розміром приблизно три на три метри, стіни якого були не сірі, як в інших місцях, а недбало вкриті товстим шаром смоли, що відбивала світло наче застигла лава. Почувались як у пекельній кімнаті кривих дзеркал.

— Мені шкода, — сказав Яромир, — але навіть якщо хтось тут щось тримав, то дуже давно забрав його.

— Необов’язково. — Ліза рушила довкола приміщення, торкаючись стін і обстукуючи їх. — Якщо дивитися зовні на пляшка і вона закрита, то не має значить, що вона бути порожня.

Зненацька зупинилася, стукнула ще раз, потім ударила в чорну стіну кулаком. Їй відповів глухий відгомін.

Обмінялися поглядами.

— Давай, — сказала. — Нам нема чого втрачати.

Кароль Бознанський глибоко вдихнув, відступив аж у коридор підвалу, подумав про Зоею, розігнався і щосили вдарив плечем в одну зі стін. Вклав у це стільки серця, що якби це була просмолена вапнякова стіна, поламав би половину кісток, розтрощив би голову й помер у цьому підвалі ще до того, як решта встигли б зрозуміти, що сталося. Але стіна була зроблена зі старих дощок і піддалася прискореному снаряду вагою вісімдесят кілограмів. Кароль влетів усередину невеликої комірчини, здіймаючи величезну хмару пилу. Алергік од народження, він почав чхати мов навіжений, чхав і кашляв, зігнувшись навпіл, у легенях мав стільки пилу, що якусь мить думав, що задихнеться.

Врешті йому вдалося заспокоїтися, курява всілася, а очі призвичаїлися до темряви настільки, що зміг в пітьмі розгледіти обриси.

Першим обрисом, який