Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Подумати тільки, скільки зусиль потрібно, щоб лише поковзатися на пологому схилі біля бази. Зазвичай влаштовувала собі тут день розігріву перед справжніми горами, а тепер… що й казати.

Замикаючи ключем двері, почувалась як людина, що бере участь у програмі, яка має роз’яснити здоровим, що означає життя з надмірною вагою чи з недугами. Вона колись чула про щось подібне, науковці вдягали людей у спеціальні костюми, щоб ті могли відчути тягар хвороби й старості.

Йоанна Банашек підозрювала, що у порівнянні з. Її нинішнім спорядженням той костюм здавався б легким як бікіні.

8

Одразу за входом був набитий людьми буфет з величезним каміном, що спирався на кам’яну фігуру ведмедя, за ним — адміністративні приміщення й сауна. А також кухні, судячи із запахів і звуків, що долинали з-за дверей, які заступав стіл для настільного футболу. Пахло туристичною базою — їжею, чаєм, талим снігом і мокрими куртками.

— Я голодний, — мовив Кароль.

Зоф’я не удостоїла його відповіддю, хоча сама після прогулянки була голодна, а за добру каву з кавоварки віддала б половину своєї чиновницької зарплати. Однак вирішила, що це річ другорядна порівняно зі страхом і неспокоєм, які відчувала.

Ми не повинні тут бути, подумала. Ми не повинні тут бути. Бавимося в шукачів пригод, а вже кілька разів нас намагалися вбити тільки для того, щоб ми не опинилися саме в цьому місці. Досить логічно подумати, щоб зрозуміти, що з усіх можливих місць саме тут ми не повинні перебувати. Вийшла на сходи, що вели вище, де згідно зі вказівниками мали бути ресторан, кав’ярня й рецепція. Ніколи тут не бувала, але з кожною наступною сходинкою їй видавалося, що це місце їй на диво знайоме. Десь із найглибших закамарків пам’яті виринула вона сама, але значно менша, насилу діставала рукою до слизьких дерев’яних перил. Разом із цією картиною почувся голос діда і запах гарячого какао. Хіба він брав її сюди під час їхнього походу в гори? Це було б логічно. Якщо так, то шкода, що не пам’ятає цього краще.

Вказівники не брехали, вийшла прямо до рецепції, з подивом відзначаючи, що те, що внизу мало вигляд гірської бази, тут виглядає як пристойний готель. За стійкою сиділа симпатична дівчина у фірмовій сорочці поло, екран, почеплений у кутку, показував прогноз погоди, італійські туристи милувалися величезною, намальованою на стіні мапою Татр; звісно, місце з Калятівками було так затерте тисячами пальців, що прочитати назву було неможливо. У холі, оздобленому дешевою гірською мазнею, — на яких на мить зупинила погляд, знайти в такому місці зниклого татранського Гереона — оце було б щось, — четверо старих шкарбанів викладалися на повну, граючи в настільний футбол.

Наприкінці холу двостулкові двері вели до ресторану й кав’ярні із заскленою стіною, за якою простягався татранський краєвид. Докторка Зоф’я Лоренц ступила кілька кроків у тому напрямку, глибоко зітхнула й відчула, що це її місце. І що світ має сенс. І що вона могла б сісти за столик біля вікна, замовити каву й сидіти так багато годин, спостерігаючи, як у ритмі дня змінюється краєвид.

Траплялися у світі прекрасніші гірські краєвиди, траплялися також прекрасніші гірські готелі, але тут — тут якимсь особливим чином воля і простір поєднувалися з домашнім теплом. Зазвичай треба було обирати між одним і другим — або мерзнути й хекати на гірських дорогах, або безтурботно пити чай у капцях. Тут, біля цих вікон, не треба було вибирати. Тут одним пакетом ішли два найкращі відчуття на світі.

— Протягом тижня снідаєш тут, — шепнув їй на вухо Кароль, наче читаючи її думки, — і потім жоден твір мистецтва не видається тобі вартим уваги.

Не відповіла, бо не хотіла з ним погоджуватися. Але втішилася, що день такий гарний і що вона мала змогу пригадати, який прекрасний світ і скільки в ньому можна побачити. Знайшла руку Кароля й міцно її стиснула, бо раптом усе життя пролетіло перед її очима.

Її майбутнє життя.

Вона побачила їх, як спускаються сюди на сніданок, майже останні, бо надто довго лежали в ліжку.

Побачила, як сидять увечері в кав’ярні, вітер б’є снігом у темні вікна, а вони грають у скрабл і сперечаються, чи існує слово «сексусь». Такий маленький і ні до чого не зобов’язуючий статевий стосунок, тим прекрасніший, що «с» варта п’яти балів, і йдеться про потрійний виграш.

Побачила, як вони намагаються обідати, а маленька дівчинка з великими чорними оченятами використовує хвилину батьківської неуваги, аби чкурнути через увесь ресторан зі швидкістю світла. І, звісно, Кароль за нею біжить, бо це ж Кароль, і за мить повертається з дівчинкою під пахвою. Дівчинка верещить, але сміється, аж заходиться, і всі дуже щасливі.

Її майбутнє життя, яке блискавично пролетіло перед її очима, було життям щасливої людини.

Докторка Зоф’я Лоренц усміхнулася своїм думкам.

9

Розлючена через те, що має вигляд, як чоловічок з реклами Мішлен, Йоанна Банашек спустилася в хол тільки для того, щоб усвідомити, що в неї переповнений сечовий міхур. Дивилася на двері туалету, думаючи одночасно про лижні штани з підтяжками, кальсони й труси, які відділяють її від банальної фізіологічної дії. Уже хотіла махнути рукою, але розуміла, що коли їй закортить на схилі, то вся приємність від лижної прогулянки піде котові під хвіст.

Тож зайшла до туалету, спустила з себе всі нашарування, наче обдарована свідомістю цибулина, зробила своє і вбралася знову, зітхаючи й постогнуючи так театрально, що в голові чувака у сусідній кабінці, мабуть, з’явились непристойні думки.

Потім вимила руки й вийшла. Саме тієї миті, коли зачинила за собою двері туалету, побачила, як у руці високого стрункого чоловіка із зеленими очима, за яким зрештою вранці спостерігала в кав’ярні, з’являється довге тонке вістря, яке більше нагадувало дротик для рукоділля, а не ніж.

Чоловік упевнено затиснув дріт так, що аж напнулася шкіра на фалангах пальців. І встромив його у спину усміхненої білявки з чорними очима, що стояла перед ним і тримала за руку свого чоловіка чи хлопця, милуючись краєвидом за вікном ресторану.

Йоанна Банашек не встигла крикнути; без вагань кинулася на чоловіка, відштовхуючи його і в останню мить змінюючи кут, під яким сталеве вістря пробивало тіло Зоф’ї Лоренц.

10

Коли Гермод спускався сходами