Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Не міг раптово зупинитися чи навіть змінити темп ходи, людський мозок упродовж багатьох тисячоліть боротьби за існування сформував у собі механізми, які блискавично реагували на кожне відхилення від норми в оточенні. Тому йшов у такому самому ритмі, що й усі, безпечно зливаючись із тлом.
Він був сам, а вони — вчотирьох. Кількісна перевага не мала б значення, якби не Ґмітрук. Навіть попри те, що на спец-призначенця його вишколила Річ Посполита, і то багато років тому, навіть попри те, що він щедро йому заплатив, той усе одно був загрозою — сумління для нього точно було важливіше, ніж фінансова лояльність, відома риса слабких людей. Якусь мить міркував, чи не ліквідувати його першим. Це збільшувало його шанси на виживання і втечу, але не на виконання завдання, пріоритет якого був зрозумілий: передусім позбутися Лоренц, решта цілей — другорядні. А тут вистачило б, аби після ліквідації Ґмітрука люди в холі кинулися на нього, вистачило б навіть, щоб на нього напала решта трійки — і шансів у нього б не залишилося.
Єдиною опцією було виконання завдання. По-перше, воно буде виконане, і тоді єдиним його клопотом залишиться втеча. По-друге, за умови невеликого везіння це викличе достатньо велике замішання, щоб він мав можливість утекти. Шляхів для втечі було досить багато, крім того, надворі лежав такий товстий шар снігу, що міг ризикнути вискочити через будь-яке вікно — а увесь другий поверх бази складався майже з самих вікон.
Від моменту, коли він побачив Лоренц і решту, до прийняття рішення спливла секунда — саме стільки йому було потрібно, щоб подолати половину сходів з півповерху до холу. Наступна секунда — це ще кілька кроків на подолання решти дистанції і плавний рух до халяви важких альпіністських черевиків по заховане там вістря.
Коли він зупинився на килимку біля рецепції, був за два кроки позаду Лоренц і Бознанського. Рецепціоністка в цей момент підняла слухавку телефона, італієць біля стіни показував місце катастрофи канатної дороги, стариган, що грав у холі в настільний футбол, забивав гол. З туалету вийшла сердита жінка в повному гірському обладунку, а Ліза Тольґфорс помітила його, і її очі розширилися від жаху, а рука потягнулася до Ґмітрука, що стояв поруч і читав прогноз погоди.
Лоренц щасливо усміхалася, задивившись на краєвид за вікном ресторану, коли вістря націлилось точнісінько в те місце, куди мало увійти, трохи збоку, прямуючи в обидва шлуночки серця, яке билося з частотою сто три удари на хвилину, ще не заспокоївшись після підйому. І тоді Гермод відчув сильний удар, який призвів до того, що вістря відхилилось, а він упав на землю, болісно вдаряючись понівеченою і скаліченою правою рукою.
Довкола зчинилася веремія. Жінка, яка його штовхнула, почала кричати щось польською, чого він не годен був зрозуміти. Лоренц упала на землю, а дезорієнтований Бознанський кинувся на коліна, щоб з’ясувати, що сталося. Ліза різко смикнула Ґмітрука, він обернувся, і з блиску в його очах Гермод зрозумів, що деяким людям справді не варто платити наперед.
Знову мусив за частку секунди точно спланувати подальші рухи. Цим разом було простіше, вистачить перемогти Ґмітрука, залишити готель і збутися їх раз і назавжди.
Прокотився по килимку, щоб дезорієнтувати поляка, біля стіни зірвався на ноги і штовхнув одного з італійців на Ґмітрука. Коли той ухилився від живого снаряда, втрачаючи рівновагу, підскочив до поляка, схопив його за голову і вдарив лобом у середину обличчя, — ударом хуліганів усього світу, завжди ефективним.
Лоб Гермода розтрощив ніс Ґмітрука і втиснув його в середину черепа, кров заюшила наче з відкритого крана. Могло бути гірше, могли також потріскатися кістки щелепи і лицьового черепа, проте Анатолю вдалося в останню мить напружити м’язи шиї і закинути голову назад. Через це втратив носа, але не втратив притомності.
Гермод відпустив поляка, перескочив через футбольний стіл, знаючи, що разом зі старими навколо нього той буде достатньою перешкодою для погоні, й відчинив вікно, яке відділяло хол від Татранського національного парку. Перш ніж вискочити, повернувся, подивився в палаючі люттю очі свого давнього кохання Лізи Тольґфорс і послав їй повітряний поцілунок.
Так тобі й треба, подумав. Може, в наступному житті навчишся краще добирати союзників.
І стрибнув.
М’яко приземлився в заметі біля смітника, перекинувся через голову й риссю побіг у бік гір.
11
Намагався зачепитися за одну думку — це була думка про туристичні умови в Татрах, про які читав перед нападом — і вщерть заповнити нею свідомість.
Цієї техніки його невтомно навчали під час вишколу, це був метод для допитів, обдурювання детектора брехні й витримування тортур. Легких тортур, бо тяжких не витримував ніхто, на перших заняттях їх позбавляли ілюзій щодо мужнього поводження на допитах. У кожного є свій поріг болю і кожен колись розколеться.
Особливої обережності слід дотримуватися на схилах з північно-східного напрямку, через північний, до північно-західного, особливої обережності слід дотримуватися на схилах з північно-східного напрямку, через північний, до північно-західного, особливої обережності…
Повторював це безперервно, щоразу швидше й швидше, і завдяки цьому йому вдалося відсунути біль на другий план свідомості. Біль жахливий, ніби кільканадцять сталевих прутів одночасно вдарили його в обличчя, шматуючи шкіру й кістки, після чого залишилися в черепі, звиваючись, як металеві змії. Хотілося по-звірячому вити, вити так, щоб не вистачило повітря, щоб знепритомніти й зупинити страждання.
Натомість шепотів повідомлення про північно-східний напрямок як молитву.
І йому вдалося опанувати себе настільки, щоб розплющити очі.
Перед ним було заплакане Лізине обличчя. Шведка тримала його голову в долонях і щось говорила. Надлюдським зусиллям волі відсунув біль іще далі, щоб почути, про що йдеться.
— Бери його, гаде, — невпинно повторювала вона.
Зрозумів. Примусив себе встати. Йому запаморочилося в голові ще й від вигляду величезної калюжі крові, яка всмоктувалася в килимок у місці, де він стояв на колінах.
Роззирнувся.
Побачив Кароля, який ніс на руках Лоренц.
І зрозумів, що мусить дістати покидька за будь-яку ціну. Заточуючись, збіг униз.
12
Не розумів, що сталося. Зося стояла обіч, схопила його за руку й зненацька звалилася на підлогу, наче лялька, ніби її хтось вимкнув. Лежала в неприродній позі, нерухома, бліда, із заплющеними очима. Відтак зчинилася метушня, люди кричали, але він був поза тим,
